Останній бард, або Людяність
Спекотний день. Сонце майже застигло в зеніті й ніби призупинило час, розтягуючи й так затяжну путь для випадкових подорожніх, яких застало в дорозі. Розбитим трактом, здіймаючи куряву босими ногами, дріботів маленький хлопчик, явно кудись поспішаючи. Зараз він саме підіймався на гору й стомлено бурмотів щось про те, що небесне світило могло б і відпочити від своєї безсумнівно важливої роботи під пильним наглядом пухких хмаринок. Здавалося, ніби дитя було тут зовсім одне, але на горі його чекав високий чоловік середніх років, з невеликою дорожньою сумою за плечима та прекрасною лютнею на широкій розшитій перев’язі, яка туго притягувала інструмент до тіла подорожнього. Коли з гори стало видно розпатлану світловолосу голову швидкого малого, чоловік підвівся з пожовклої трави, на якій він щойно сидів, трохи обтрусив себе й крикнув у бік хлопця:
- Давай-давай, Малюк, нам залишилося ще трохи! Я не збираюся смажити свою світлу голову й поетичний талант в цій пекельній сковорідці! Я був тут два роки тому, ще за милю звідси знаходиться гайок з джерелом. Треба туди дотягнутися до півдня, інакше ми просто виваримо собі мізки!
- Тобі легко говорити, Окнемуане, - понуро сказав хлопчик і плюхнувся на траву поряд з чоловіком, - у тебе є хоч твій берет!
Чоловік зняв з себе жалюгідний головний убір та демонстративно викрутив з нього мало не ківш води, а потім, поправивши перо, що знало кращі часи, одягнув його назад.
- Він не надто допомагає. Можу дати тобі свою носову хустинку, хочеш?
- Та ну тебе з твоєю хустинкою! Тобі може й смішно, а мені тяжко, між іншим! - склав руки в замок малий.
- А кому легко? Ходімо вже! - Хлопчик повільно підвівся й знову подріботів за своїм дорослим товаришем. Музикант трохи уповільнив ходу, аби той зміг його наздогнати. - Якщо знайдеш мені гарної соломи на відпочинку, я навчу тебе як сплести собі з неї капелюха. Я розумію, що тобі складно зі мною подорожувати, але слід бути терплячим.
Хлопчик нічого не сказав, але насуплено кивнув у знак того, що згоден.
На привалі вони дійсно знайшли джерело і вирішили перечекати трикляту спеку. Те, що чоловік назвав гайком, насправді було невеликим скупченням дерев, а джерело - лише маленьким струмочком, який бринів між нагромадженням каміння в тіні та миттєво пересихав, ховаючись між травами полів. Та для двох стомлених мандрівників це місце здалося справжнісіньким райським садом.
Дістати соломи виявилося легко, адже неймовірна спека перетворила зелені поля на золотавий сухостій. Окнемуан показав хлопцю, як плести капелюха, сплів половину й віддав йому доробляти. Після десяти хвилин спроб малий почав просити, аби той його не мучив та доробив йому капелюха, на що музикант лише спокійно сказав: «Учись робити все сам. Не велика честь, коли щось виконують за тебе, а коли ти можеш щось самостійно - це робить тебе сильнішим. Не кожен хлопчик твоїх літ вміє це робити. А раптом тобі знадобиться?». Малюк насупився, але взявся за роботу з подвоєною впертістю. «Ось я зараз все зроблю, і покажу йому, що не такий вже він і розумний» - думав собі малюк, а чоловік лише злегка посміхався, де інколи спостерігаючи за його роботою з-під опущеного до самих очей берета.
Вони вирішили перечекати спеку й вирушити в путь знову уже ввечері. А тому, трохи під'ївши припасів зі свого нехитрого скарбу, обидва завалилися спати. Музикант оперся спиною на похилену деревину й ласкаво приобійнявши лютню, вже бачив бозна який сон, коли Малюк все шукав собі зручну місцину і таки здогадався намостити для себе невелику лежанку з соломи, на якій згодом і сам блаженно заснув.
Крики, кров і запах страху та смерті вдарили йому в тендітні дитячі ніздрі, заполонили його невинні вуха та задурманили чисті очі. Ґвалт, стукіт копит, удари мечів - усе злилося в одне. Він заліз під поваленого воза, і зачаївся. Прямісінько під його схованку упало бездиханне тіло. Скляні очі мерця втупилися в його обличчя. Пронизливий дитячий крик потонув у мороці. Він не пам’ятав, скільки лежав під возом. Він навіть не міг сказати, що з ним сталося. На нього все так же дивилися страшні очі померлого, але він боявся відвернутися від них ще більше, аніж в них вглядатись. Раптом він почув неясний шум зовсім поруч від себе. Було чутно гупання збитих чобіт по присохлій землі. Він навіть не поворухнувся. Та раптом почув голос. Приємний, позбавлений злості чоловічий голос. Зовсім як батьків.
- Не може бути! Невже тут нікого не лишилося живого? - малий визирнув з-під воза. Незнайомець підходив то до одного тіла, то до іншого, і щось перевіряв у них на шиї. Ставши над одним із понівечених тіл, він раптом звів руки до неба і що є сили крикнув: «Як ти там на своїх небесах можеш таке допускати! Душогуби, варвари, дикуни ходять по світу й вбивають невинних, а ти навіть не заважаєш їм! Якщо ти вмієш заплющувати очі на такі смерті, то заплющ їх і на смерть тих, хто це зробив! Я ладен горіти в пеклі, аби це сталося!»
Чоловік кричав ще багато чого, але послання від того особливо не змінилося. Турботливо обгорнувши тіло полотниною із залишків невеликого скарбу розбитого обозу, він поклав його на вцілілого воза, а потім зробив теж саме з іншими тілами, проте не загортаючи їх у полотнину. Останньою черга дійшла до страшного сусіда малюка по сховку. Він витягнув тіло з-під розтрощеного колеса, та поніс його до інших. Хлопчика чоловік не побачив. Потім використав огниво й підпалив воза. Ставши навпроти вогню, дивний чоловік взяв до рук невеликий музичний інструмент, що нагадував за формою розрізану навпіл грушу, та тихо заграв на ньому сумну мелодію. Вона починала лунати тихо, наче далекі дзвоники, але поступово набирала силу й твердість, стаючи все голоснішою. А потім він почав співати: