Моє перше останнє кохання

Моє перше останнє кохання.

Моя зібрана сумка стоїть за дверима нашої спальні, я лежу на нашому ліжку і напевно якби ти була тут то вже б накинулась на мене за те що я в брудному одязі кутаюсь у ковдру. Пробач, просто востаннє хотів вдихнути наш змішаний запах з постелі, не злись, я зараз встаю. За вікном дощ, важкі прозорі краплі розбиваються об скло вікна і стікають вниз залишаючи по собі мокрі доріжки. Небо опустилося низько-низько, воно сіре і наче норовить впасти на землю; вітер зриває листя з дерев і яскраві пелюстки квіток, вони кружляють наче у танці й закликають приєднатись до них, а я все лежу і вдихаю запах з постелі.

Вона пахне нашим ранком, знаєш. Пахне першими промінчиками сонця що пробираються через тюль в кімнату і стрибають по наших сонних обличчях, пахне теплими обіймами, моєю рукою на твоїй талії й залишками сну. Знаєш чим вона пахне ще? Вона пахне коханням. Нашими пристрасними ночами, моментами коли ми губилися в поцілунках і тілах один одного, вона пахне тихими стонами й насолодою. А ще вона пахне твоїми слізьми. Гіркими та соленими, напевно з того вечора коли я сказав що мушу піти. Пахне твоїм відчаєм.

Встаю, рівняю ту постіль в якій ще хвилину тому було все наше життя, напевно пора йти. Сумка врізається мені в руку і тягне до низу, зупиняє, ніби намагається затримати мене в нашому домі хоча б ще на мить. Всю волю в кулак і ключі у дверях, озираюся знову на прихожу, а в думках лише одне питання: «чи повернуся я сюди знову?». Краєм ока помічаю твоє пальто, воно висить не на тому гачку що зазвичай. Якби ти помітила то напевно б одразу закотила свої карі очі й швидко перевісила його на правильне місце. Проводжу рукою по його комірці наче по твоєму волоссі, пахне твоїми духами; заплющую очі стискаючи тканину в кулак. Я вже сумую за тобою, боже, знала б ти як мені складно вийти з цієї чортової квартири, але вибору немає.

Виходжу, провертаю двічі ключами, вони дзвенять у відлунні під’їзду. Швидко відвертаюся від дверей, закидаю сумку на плече і біжу сходами в низ. Спускаючись з сьомого поверху я на кожному прольоті тримаю себе аби не повернутися, аби закритися всередині нашого дому, заховатися в спальні й чекати тебе. Я залишив на столі свою каву, знаю що ти доп’єш її сьогодні коли повернешся. Вона буде холодна і гірка, не така яку ти зазвичай п’єш кожного ранку, але ти вип’єш її та потім не спатимеш цілу ніч. Переконаєш себе що це через каву, але це через мене, гадаєш я не здогадаюся, сонце?

Я стою під дверима нашого під’їзду, коричневі двері з сигналом закрили мені шлях до відступу. Машина чекає по ту сторону дороги і я бачу як водій розмовляє через телефон. Я хочу почути твій голос, але зарікся цього не робити. Перебігаю на ту сторону до сірого авто що забере мене від тебе, з усієї сили гримаю дверми й одразу картаю себе за дурість. Це ж не машина винна у нашій розлуці. Швидко вітаюсь зі своїм водієм на сьогодні, рукою проводжу по своєму вологому від дощу волоссі та прочиняю вікно. Сигарета в руці відчувається надто рідною, напевно зараз вона стане заміною твоєї долоні. Вдихаю гіркий дим і відчуваю як він розтікається легенями, заповнює всю пустоту і геть не забирає мій сум. Дивлюся як жевріє кінчик цигарки і як попіл опадає за вітром, здається я теж тлію.

Водій мовчить. Він щодня роз’єднує сім’ї й розуміє коли варто зберігати тишу, а коли відволікати пустими розмовами. Насправді я вдячний йому, сумніваюся що зараз у змозі скласти два слова до купи, усі мої думки ще з тобою, у теплому ліжку переплітаючи наші пальці. Ми їдемо довго, хвилини замінюються годинами, дощ вже давно перестав, а сонце б’є у вікно і заставляє замружити очі.

***

- Приїхали, - перериває мої роздуми глибокий і трошки хриплий від довгого мовчання голос чоловіка за кермом.

Я оглядаю місцевість де опинився і бачу великий будинок на пустій вулиці. По іншу сторону в нічних сутінках видніється густий ряд дерев. За вікном темно, ми їхали довше шести годин з короткими зупинками на заправках лише щоб заправити авто пальним, купити кави й справити нужду.

- Дякую, щасливо вам, - не впізнаю і свій голос теж. Він ніби став нижчим і якимось пустим.

- Щасливо.

Холодно. Я кутаюсь у свою куртку і бачу як від’їжджає сіре авто. Важка сумка давить на праве плече і трошки перекошує мене вбік. Йду до великих сірих дверей і тричі стукаю, не чекаючи відповіді відкриваю і заходжу всередину. Мене зустрічає тепло і запах пилу, озираюся і повільно йду пустим коридором, лампочка на стелі трошки мерехтить і нагнітає атмосферу. одні з багатьох дверей відчиняються і звідти виходить група хлопців, всі молоді й напевно ледь повнолітні. Вони сміючись йдуть в протилежну від мене сторону, один застрибує на спину іншому і щось вигукує підганяючи друга, інші заходяться реготом і коментують все що відбувається. Бачу як з тих самих дверей виходить старший чоловік і повільно оглядається, помічає мене та одразу підходить ближче.

Він виглядав на років 47, сивина пробивалася на скронях і акуратній короткій бороді. Він був високим і дужим у своїй військовій формі.

- Ви в нас ким будете? – питає одразу як тільки рівняється зі мною.

- Кіт Тадей Захарович, щойно прибув, - чітко відповідаю йому та поправляю ремінець сумки що так і норовить злетіти з мого плеча.

- Кіт значить, хах, ну ходи за мною котику, - чоловік посміявся і пішов коридором вперед. – мене звати Тихий Артем Іванович, від сьогодні я буду твоїм і татом і братом і командиром.

Я мовчки слухав що говорив чоловік і йшов за ним. Ми пройшли в кінець довгого коридору зі світлими, бежевими стінами, Артем Іванович відкрив коричневі двері і ми пройшли в пусту кімнату з двома рядами ліжок і тумбочками між ними. Майже кожне ліжко було заправлене інакшим способом, на тумбочках виднілися особисті речі, від телефонів до книг.

Пахло дуже сильно бананами, я поглядом почав їх шукати й не знайшов жодного, дивно.