Глава 5

Там, де Тарас залишив дивний проміжок між собою та Марком, тепер виднілося щось нове.

Злата збільшила фотографію.

Між хлопцями стояв розмитий темний силует. Судячи з обрисів, ще один підліток приблизно їхнього віку. Його обличчя, одяг і навіть руки були нечіткими, ніби хтось навмисно розтер частину зображення.

— Тарасе, ти це бачиш? — запитала вона.

— Бачу…

— Але його ж тут раніше не було!

Марко нахилився ближче до монітора.

— Це хто взагалі?

Злата відчула дивне хвилювання. Вона вже бачила схожу постать на полароїдному знімку з квартири №45. І в магазині. І на відео з автобуса.

— Він усюди з нами, — тихо промовила вона. — П'ятий.

Марко повернувся до дивана й важко опустився на нього. Засунув руки в кишені куртки, але раптом насупився.

— А це ще звідки?

Він витягнув складений навпіл пожовклий папірець.

— Що там? — поцікавився Тарас.

— Квиток якийсь… — Марко розгорнув його. — Я точно не клав його сюди.

Злата одразу впізнала папір, схожий на ті квитки, які тримали пасажири автобуса.

— Дай подивитися.

Марко поклав знахідку на стіл.

Квиток був старий, із нерівними отворами від компостера. Дата друку — рівно десять років тому, коли зник той приміський «Богдан».

Але найбільше їх здивували два рядки.

Графа з іменем залишалася порожньою.

Натомість у полі призначення було надруковано:

«Пасажир №5. Пункт призначення втрачено».

— Це ще що за хрінь? — пробурмотів Марко. — У мене ж інший квиток був. Із домашньою адресою.

— Зачекайте, — Тарас раптом підвівся. — У мене дещо є.

Він висунув шухляду письмового столу, порився серед паперів і дістав чек із нічного магазину.

Поклав поруч із квитком.

«Клієнт 5: ОПЛАЧЕНО».

Кілька секунд усі мовчки розглядали два пожовклі клаптики паперу.

— Пасажир номер п'ять, — повільно промовила Ярина. — Клієнт номер п'ять… П'ять стаканчиків кави, які ти тоді приніс, Марку…

— Та я вже казав, що випадково взяв зайвий! — відповів він.

—  І що, випадково залишив місце між собою й Тарасом на фотографії?

— Це не я залишив!

— Ну, хтось же там стояв!

Ярина роздратовано потерла скроні, потім повернулася до дивана й машинально простягнула руку вбік.

— Слухай, а дай мені свою зарядку…

Вона замовкла на півслові.

Злата спочатку навіть не зрозуміла чому. Але потім помітила, що Ярина дивиться на порожнє місце біля Марка.

— Ярино?

Дівчина повільно опустила руку.

— Бляха…

— Що таке?

— Я… — Вона розгублено озирнулася на друзів. — Я щойно хотіла попросити зарядку.

— Ну то попроси, — знизав плечима Тарас.

— Ти не зрозумів! — Ярина показала на порожнє місце. — Я хотіла попросити її в когось, хто сидів би отут!

Марко миттю відсунувся на інший край дивана.

— У кого?!

— Та звідки я знаю?! — Ярина вже майже кричала. — Я навіть не подумала! Просто повернулася й хотіла попросити. Наче там хтось сидить. Наче я знаю, що в нього завжди є зарядка!

Злата подивилася на порожнє місце.

— А ти пам'ятаєш, хто саме?

Ярина похитала головою.

— Ні. І це найстрашніше.

У ту ж мить на столі завібрував телефон Тараса.

Усі четверо здригнулися.

На екрані засвітилося сповіщення з чату «Четверо придурків».

«Користувач»:

«Не всі, хто вийшов, змогли повернутися».

— Це ще що означає?! — Марко схопив телефон. — Він про нас?!

Хлопець швидко набрав відповідь:

«Ти був там?! Це твій квиток?! Хто ти такий, мать твою?!»

Повідомлення відправилося.

За секунду з'явилися дві сині галочки.

— Прочитав, — сказав Тарас.

Вони почекали.

Але «Користувач» більше нічого не написав.

— Ну звісно, — Марко роздратовано кинув телефон на стіл. — Як загадки розсилати, так він перший. А нормально відповісти — ні!

Тарас тим часом знову взяв автобусний квиток.

— Слухайте, а що тут на звороті?

Він перевернув папірець.

У самому куточку, майже біля обрізаного краю, дрібним шрифтом було надруковано:

«Місце зарезервовано».

Нижче стояло число.

45.

— Та ну нахрін… — видихнув Тарас.

Злата забрала квиток і придивилася до цифр.

— Сорок п'ять…

— Знову? — Ярина нервово засміялася. — Серйозно? У них що, інших номерів немає?!

— Квартира №45, — почала перелічувати Злата. — Двері за вікном автобуса. А тепер ще й зарезервоване місце…

— Для кого? — тихо запитав Марко.

Ніхто не відповів.

Злата перевела погляд на фотографію, яка досі залишалася відкритою на моніторі.

Четверо друзів.

І розмитий силует між Марком та Тарасом.

— Знаєте, що мене найбільше лякає? — промовила вона. — Ми вже стільки разів бачили цю п'ятірку. На фотографіях, у магазині, біля колодязя, тепер в автобусі. І щоразу поводимося так, ніби це просто чергова дивна штука.

— А що ми маємо робити? — запитав Тарас.

— Не знаю. Але ж Ярина щойно хотіла попросити зарядку в людини, якої тут немає. Ти залишив для когось місце на фотографії. А Марко приніс п'яту каву й навіть не замислився, навіщо.

Марко повільно підняв голову.

— Думаєш, із нашою пам'яттю щось не так?

— А ти можеш пояснити хоч щось із цього?

Він промовчав.

Злата ще раз подивилася на порожнє місце біля дивана.

Потім на два старі папірці з однаковою цифрою.

І нарешті — на п'ятий стаканчик кави, що так і стояв на столі, давно охололий і ніким не випитий.

— Мені здається… ми когось забули.

Далі буде...