Глава 4

— Зупиніть автобус! — голосно звернулася Злата до водія. — Нам потрібно вийти.

Чоловік навіть не повернув голови. Він продовжував дивитися крізь лобове скло, за яким клубочився густий туман. Руки нерухомо лежали на кермі.

— Назвіть вашу кінцеву зупинку, — прохрипів він.

— Щас, розігнались! — Ярина схопила Злату за руку й потягнула трохи назад. — Злато, навіть не думай! Щось мені це подібне до магазину. Там теж тільки й чекали, поки ми самі погодимося!

— Ми не збираємося нікуди їхати, — твердо відповіла Злата, знову повернувшись до водія. — Просто відчиніть двері.

Старий нарешті заворушився. Повільно повернув до неї голову, і продемонсував моторошну усмішку.

— Без кінцевої зупинки я не можу завершити поїздку.

— Та нам плювати на вашу поїздку! — не витримала Ярина. — Ми взагалі сюди не за квитками прийшли!

Водій тихо хихикнув, оголивши нерівні пожовклі зуби.

— Тоді поїдемо далі.

Він знову повернувся до лобового скла, наче розмова була закінчена.

Злата хотіла щось відповісти, але Тарас торкнувся її плеча.

— Не витрачай на нього час. Він явно чекає, щоб ми назвали адресу або хоч якусь зупинку.

— І що тепер? — Ярина з тривогою поглянула на нескінченні ряди сидінь.

— Шукаємо Марка, — відповів Тарас, міцніше перехоплюючи камеру. — Він десь тут. І тримайтеся поруч, бо я навіть уявляти не хочу, що буде, якщо ми загубимо одне одного в цьому дурдомі.

Він першим рушив проходом, обережно протискаючись між вузькими сидіннями.

Вони рушили далі вузьким проходом між сидіннями. Салон усе ніяк не закінчувався. Злата вже кілька разів озиралася, намагаючись визначити, наскільки далеко вони відійшли від водія, але передніх дверей більше не бачила.

Деякі пасажири поводилися так само дивно, як покупці в тому нічному гастрономі.

Чоловік у діловому костюмі кожні кілька секунд поправляв краватку. Рука піднімалася до шиї, два пальці підтягували вузол, потім опускалися на коліна. І так знову й знову, з абсолютно однаковими рухами.

Дівчина на сусідньому сидінні безперервно загинала кутик паперового квитка, розправляла його й загинала знову.

— Вони що, застрягли на повторі? — прошепотіла Ярина.

— Схоже на те, — відповів Тарас, знімаючи чоловіка з краваткою.

— Може, перестанеш усе підряд знімати? — Злата обернулася до нього. — Ми взагалі-то Марка шукаємо.

— Одне іншому не заважає.

— Поки хтось із них не вирішить, що не хоче бути зіркою твого каналу, — буркнула Ярина.

Тарас невдоволено опустив камеру, але сперечатися не став.

Вони пройшли ще кілька рядів, коли Злата раптом зупинилася.

— Стійте…

Біля вікна, трохи далі по салону, сидів хлопець у знайомій темній куртці. Він зсутулився, опустивши плечі, а руки безвільно поклав на коліна.

— Марко?!

Хлопець не озвався.

— Марік! — Ярина першою кинулася до нього.

Вона присіла навпочіпки біля сидіння й схопила його за плече.

— Марік, бляха муха, ти мене чуєш?! Подивися на мене!

Марко навіть не здригнувся.

Злата підійшла ближче й відчула, як у неї похололо всередині.

Обличчя Марка було неприродно блідим, губи потріскані, і хлопець втупився просто перед собою. Він сидів так нерухомо, наче не помічав ані друзів, ані їхніх голосів.

За його вікном виднілися брудні зелені стіни під'їзду.

І двері з мідними цифрами «45».

— Марку, це ми, — Злата обережно взяла його за руку. — Ми приїхали по тебе. Чуєш?

Пальці у хлопця були холодними.

Марко повільно повернув голову. Спочатку подивився на Злату, потім на Ярину й Тараса. Кілька секунд він наче намагався пригадати, хто перед ним стоїть.

— Ви… — прошепотів. — Ви тут?

— Ні, бляха, це колективна галюцинація! — Ярина нервово засміялася. — Звісно, ми тут! Вставай, придурку!

Але Марко не підвівся.

Він перевів погляд на вікно, і його обличчя перекосилося від страху.

— Я не казав йому… — прошепотів він.

— Кому? — нахилився Тарас.

— Водієві. Я не казав, куди мені треба. Клянуся, чуваки… Я не називав адресу…

— Та ми вже знаємо, що він той ще мутний тип, — відповіла Ярина. — Ходімо звідси.

Марко похитав головою й опустив очі на коліна.

Тільки тепер Тарас помітив пожовклий паперовий квиток, який хлопець тримав між пальцями.

— А це що?

Він обережно витягнув квиток із Маркової руки й підніс ближче до світла.

На папері були надруковані дата, номер рейсу та ще кілька рядків дрібного тексту.

А в графі «Кінцева зупинка» чорними літерами значилося:

«Вул. Садова, 18, кв. 42».

— Це ж твоя домашня адреса, — Тарас розгублено подивився на друга.

Марко закивав.

— Я ж кажу… Я йому нічого не говорив!

Злата забрала квиток і ще раз перечитала напис.

— Йому й не потрібно було питати, — похмуро сказала вона. — Він уже знав твою адресу, коли ти стояв на зупинці.

— То якого біса він тоді квиток виписав?! — обурилася Ярина.

Злата згадала касовий апарат у нічному магазині. Чотири замовлення, які вони не робили. І п'ятого клієнта, за якого хтось уже заплатив.

— Мені це все нагадує магазин. Там теж усе оформили за нас. А тепер Марко отримав квиток, хоча навіть не просив його.

Тарас знову глянув на папірець.

— Тільки в магазині ми змогли відмовитися від покупки…

— А тут, схоже, доведеться придумати, як відмовитися від поїздки, — закінчила Злата.

— І як нам це скасувати?! — Ярина вже панікувала. — Тут хоч кнопка повернення грошей є?!

— Зараз подивимося, — пробурмотів Тарас.

Він озирнувся й помітив на металевій перегородці біля задніх дверей старий ручний компостер. Поруч, на короткому ланцюжку, висів товстий журнал із потріпаною обкладинкою.

— А це ще що за бухгалтерія?

Тарас схопив журнал і розгорнув його. Сторінки були пожовклі, подекуди заляпані чорнилом. У довгих таблицях значилися прізвища, адреси, номери рейсів і якісь незрозумілі позначки.