Глава 3

Вони не знали, що сказати. Тарас дивився на завмерлий кадр, Ярина нервово крутила в пальцях телефон, а Злата намагалася зрозуміти, що їм тепер робити.

— Ми маємо його витягти, — нарешті сказала вона. — І якомога швидше.

До самого ранку вони шукали будь-яку інформацію про загадковий автобус. Переглядали старі новини, місцеві форуми, архівні публікації. Тарас навіть знайшов кілька фотографій колишніх автобусних маршрутів, намагаючись визначити, звідки могла взятися та жовта розвалюха.

Зрештою натрапили на статтю десятирічної давнини.

Тоді приміський жовтий «Богдан», який виконував останній вечірній рейс, так і не прибув до кінцевої зупинки. Спочатку вирішили, що автобус зламався дорогою, але водій не відповідав на дзвінки, а пасажири не повернулися додому.

За кілька днів автобус знайшли в старому покинутому депо. Двері були зачинені, у салоні залишилися чиїсь особисті речі, але жодної людини всередині не було.

Водія та сімох пасажирів так і не розшукали.

— Вісім людей, — пробурмотіла Ярина, перечитуючи статтю. — Просто взяли й зникли разом з автобусом. А потім автобус знайшовся, а вони — ні?

— Саме так, — відповів Тарас. — І більше нічого. Жодного пояснення.

Але найбільше Злату насторожив допис на старому краєзнавчому форумі.

Один із родичів зниклих розповідав, що з роками в сім'ях почали відбуватися дивні речі. Люди плутали дати народження, забували колір очей близьких, не могли пригадати спільні події. А дехто взагалі переставав упізнавати зниклих на сімейних фотографіях.

Злата перечитала допис ще раз.

— Слухайте… А якщо вони не просто зникли?

— У якому сенсі? — Ярина підняла голову.

— Тут пишуть, що родичі почали їх забувати. Не одразу, а поступово. Спочатку якісь дрібниці, потім цілі спогади…

— Ти думаєш, із Марком теж так буде? — тихо запитав Тарас.

— Я не знаю. Але перевірити треба.

Злата швидко відкрила галерею на телефоні й знайшла останнє спільне селфі, яке вони зробили тиждень тому в парку.

Злата, Ярина, Марко й Тарас.

— Тарасе… — Злата повільно підняла очі на друга. — А чому ти тут так далеко від Марко стоїш? Дивись, між вами ще одна людина спокійно помістилася б.

Тарас насупився й нахилився ближче до екрана.

— Я не… Не знаю, — розгублено відповів він. — Пам'ятаю, що посунувся трохи вбік. Мені тоді чомусь здалося, ніби я когось притискаю.

— Кого? — перепитала Ярина.

— Та звідки я знаю?! Ми ж усі вчотирьох фотографувалися!

Злата ще раз придивилася до знімка. Тарас справді стояв осторонь, хоча зазвичай вони тулилися одне до одного, намагаючись усі вміститися в кадр.

Але за мить вона помітила дещо значно гірше.

— Зачекайте… А що з Марком?

Ярина нахилилася до телефона.

— У сенсі?

— Подивіться на його плече.

Злата збільшила фотографію.

— Ой, бляха… — Ярина прикрила рота долонею.

Марко на знімку виглядав дивно блідим. Не просто погане освітлення чи невдалий фільтр. Його обличчя й одяг наче втратили частину кольорів, а крізь праве плече вже можна було розгледіти обриси дерева, що росло позаду.

— Тарасе, скажи, що це якийсь глюк телефона, — попросила Ярина.

Він забрав смартфон, збільшив зображення ще сильніше й кілька секунд мовчки вдивлявся в екран.

— Хотів би я…

Злата відчула, як у неї затремтіли пальці.

Марко зникав із фотографії.

І якщо допис на тому форумі був правдивим, наступними могли почати зникати їхні спогади про нього.

— Все, збираємося, — Тарас повернув їй телефон і підвівся. — Треба знайти ту зупинку.

— Просто зараз? — Ярина глянула на годинник. — Та вже майже ранок!

— Автобус з'являється о 00:17. Значить, у нас є час підготуватися, перевірити дорогу й дістатися туди до ночі.

— А якщо сьогодні його не буде? — запитала Злата.

Тарас похмуро глянув на фотографію.

— Тоді чекатимемо наступного рейсу. Але я не збираюся сидіти вдома й дивитися, як Марко поступово зникає з наших телефонів.

До старої зупинки вони дісталися незадовго до опівночі.

Навігатор не показував там жодного чинного автобусного маршруту, а останні кількасот метрів їм довелося пройти пішки. Асфальтована дорога поступово звужувалася, обабіч росли густі дерева, а за поворотом уже починався ліс.

— Чудове місце для прогулянок, — пробурмотіла Ярина, щільніше кушкаючись у куртку. — Особливо якщо давно мрієш, щоб тебе знайшли років через десять.

— Ярино, будь ласка, — озвалася Злата.

— Що? Я просто оцінюю туристичний потенціал!

Тарас ішов попереду, звіряючись із фотографіями, які Марко встиг зробити перед зникненням.

— Он вона, — нарешті сказав він.

Стара бетонна зупинка стояла трохи осторонь дороги.

Облуплені стіни, потріскана лавка, іржавий знак із літерою «А». З-під пошкодженого бетонного даху стирчали шматки арматури. Усередині валялися сухе листя, порожня пластикова пляшка й кілька зім'ятих пачок від цигарок.

— Ага, місце те саме, — Тарас підняв телефон, порівнюючи зображення. — Марко стояв приблизно тут.

Ярина тим часом обійшла зупинку й освітила її бічну стіну ліхтариком телефона.

Раптом вона зупинилася.

— Гей, ідіть сюди.

— Що там? — Злата одразу повернулася.

Ярина провела променем по бетону.

— Дивіться. Це свіже.

На брудному бетоні хтось глибоко видряпав гострим предметом кілька слів:

«Не кажи, де хочеш вийти».

А просто під написом виднілася велика, нерівна цифра 5.

Тарас підійшов ближче й провів пальцями поряд із подряпинами. На бетоні ще залишався світліший пил, який не встиг змити дощ.

— Схоже, напис зробили недавно, — промовив він.

— Думаєш, це П'ятий? — запитала Ярина.

— Не знаю. Але він же попереджав нас про водія. А тут майже те саме правило.

Злата перечитала напис.

— «Не заходьте в автобус, якщо водій уже знає, куди вам потрібно», — пригадала вона повідомлення «Користувача». — А тут написано не казати, де хочеш вийти.