Глава 2

Марко всміхнувся в камеру, але майже відразу опустив телефон.

Насправді йому було страшно. І він страшенно злився на себе за це. Після тієї проклятої квартири №45 навіть звичайний темний під'їзд став для нього проблемою. Раніше він міг спокійно піднятися сходами без світла, а тепер щоразу прислухався до найменшого шурхоту й озирався, перевіряючи, чи ніхто не йде слідом.

Найбільше дратувало, що друзі все помічали. Особливо Злата. Вона ніколи не насміхалася з нього, але іноді дивилася так, ніби чекала, що він ось-ось злякається.

Ось тому він і приїхав сюди сам, нікому нічого не сказавши.

Зніме порожню дорогу, доведе всім, а насамперед собі, що це звичайна тупа байка з інтернету, і поїде додому. Можливо, ще встигне виспатися.

Марко поправив комір куртки й глянув на годинник у кутку екрана.

00:16.

— Ну що, шановний перевізнику, — пробурмотів він, знову наводячи камеру на дорогу. — У тебе хвилина. А потім я їду додому й пишу скаргу на сервіс.

00:17.

Десь попереду, у густому тумані, з'явилися дві тьмяні жовті цятки.

Марко примружився.

— Це ще що?..

Цятки швидко збільшувалися. За кілька секунд він уже міг розрізнити круглі фари й широкий темний силует між ними.

Із туману повільно виїхав старий жовтий «Богдан».

Іржаві патьоки під вікнами, облуплена фарба, брудне лобове скло. На даху виднілися темні плями, а одна з фар світила помітно слабше за іншу.

Марко відступив на крок, продовжуючи знімати.

Автобус наближався, але хлопець не чув двигуна.

Взагалі нічого.

Ні звичного гуркоту старого дизеля, ні шурхоту шин по мокрому асфальту. Навіть коли автобус порівнявся із зупинкою, тиша залишалася такою, що Марко виразно почув власне дихання.

— Та ну нахрін… — видихнув він.

Величезна жовта машина плавно зупинилася просто навпроти нього.

Марко застиг із телефоном у руці.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Він уже збирався відійти подалі, коли за брудним склом передніх дверей щось заворушилося.

Почулося коротке шипіння.

Двері здригнулися й повільно роз'їхалися в боки. Усередині світилися кілька ламп.

Марко мимоволі прикрив ніс рукавом. Із салону потягнуло застарілим пилом, соляркою та дивним солодкуватим запахом, який нагадав йому квіти, що надто довго простояли у вазі.

За кермом сидів літній чоловік у вицвілій формі, насунувши кашкет майже на самі очі. Худі руки нерухомо лежали на кермі.

Помітивши Марка, водій повільно повернув голову. У тьмяному світлі салону його шкіра здавалася сірою, зморшкуватою, а очі ховалися в глибоких западинах. На мить хлопцеві здалося, що старий узагалі не моргає.

— Нарешті, — прохрипів водій. — Ми вас уже зачекалися, Марку.

Марко похолов.

Звідки він знає моє ім'я?!

Хлопець міцніше стиснув телефон і мимоволі глянув на екран. Камера досі знімала. Принаймні червоний індикатор запису продовжував блимати.

У пам'яті відразу спливло попередження П'ятого:

«Не заходьте в автобус, якщо водій уже знає, куди вам потрібно».

— Вулиця Садова, будинок вісімнадцять, квартира сорок два, правильно? — водій трохи схилив голову набік.

У шиї щось хруснуло. Старий навіть не скривився.

— Сідайте. Довезу просто до під'їзду.

— Е-е… Ні, дякую, — Марко позадкував, не зводячи з нього очей. — Я, мабуть, пішки. Кардіо тренування корисні для здоров'я.

Він спробував усміхнутися, але губи майже не слухалися.

Водій мовчав. Лише дивився на нього з-під козирка кашкета, терпляче чекаючи, наче Марко був звичайним пасажиром, який ніяк не міг визначитися, чи заходити в салон.

Хлопець повільно засунув вільну руку в кишеню куртки, намацуючи газовий балончик. Пальці тремтіли так сильно, що він ніяк не міг ухопитися за маленький корпус.

Та ну його нахрін. Зараз розвернуся й побіжу. Навіть якщо доведеться пішки добиратися до самого міста.

Марко вже збирався відступити ще на кілька кроків, коли з глибини темного салону раптом долинув тихий жіночий голос:

— Маріку…

Марко закляк.

Цей голос. М'який, трохи стурбований. Голос його мами.

Але ж мама зараз удома, за десятки кілометрів звідси! І саме таким голосом із ним говорила та потвора у квартирі між поверхами.

Він підняв очі й крізь запітніле, брудне скло розгледів жіночий силует. Жінка сиділа в третьому ряду й повільно піднімала руку, кличучи його до себе.

— Мам?.. — прошепотів Марко.

Він чудово розумів, що це пастка. Що потрібно негайно розвернутися й тікати. Але замість цього зробив крок уперед.

Тільки зазирнути. Тільки переконатися, що це не вона.

Марко підійшов упритул до відчинених дверей, напружено вдивляючись у темряву салону.

І тут із глибини автобуса пролунав ще один голос:

— Та якого біса, я просто подивлюся…

Марко поперхнувся повітрям.

Це був його голос. Його власна інтонація, навіть той самий нервовий смішок.

Але він ще не казав цієї фрази!

Точнісінько як тоді біля колодязя, коли голоси випереджали їхні слова.

Марко різко розвернувся, збираючись кинутися геть від клятого автобуса.

Та вже наступної миті завмер.

Де дорога?!

Позаду не було ні розбитого асфальту, ні бетонної зупинки, ні навіть туману. Лише суцільна темрява, у якій неможливо було розгледіти нічого далі витягнутої руки.

Марко інстинктивно відступив, але під ногою щось прогнулося.

Він опустив погляд.

Його кросівки стояли на ребристому гумовому покритті першої сходинки автобуса.

Та якого біса?!

Він же навіть не заходив! Щойно стояв на асфальті перед відчиненими дверима. Коли встиг опинитися тут?!

Марко схопився за поручень, щоб не втратити рівновагу, й знову озирнувся. Може, варто просто вистрибнути, поки двері ще відчинені?

Але перш ніж він устиг поворухнутися, двері зачинилися за його спиною.

— Ні! Стійте! Відчиніть, бляха!

Він смикнувся до дверей і вдарив по них долонею.

Марно.