Розділ 3. "Позичені боги".

Перед тим як увійти до імпровізованого нічного клубу, ми спробували вгадати хоча б тематику. Лася клялася, що це буде тропічне кабаре з пальмами та ліхтариками. Кася ставила на венеційський бал-маскарад, Белла — на «щось із піратами, і щоб обов'язково з ромом». Але щойно ми переступили високий поріг, одразу зрозуміли, що ніхто з нас навіть близько не вгадав. Холодне, чисте повітря вдарило в обличчя, наче дотик самої півночі. Я мимоволі затамувала подих.

Ще вчора тут була звичайна кам’яна зала, що слугувала нам універсальним конференц-холом, а сьогодні маги-ілюзіоністи перетворили її на справжнє серце крижаного скандинавського палацу. Варто відзначити, що усе виглядало дуже атмосферно та реалістично.

Прозорі стіни з льоду світилися м’яким, глибоким блакитним сяйвом, ніби всередині кожної крижаної брили було ув’язнене живе полярне сяйво. Воно повільно пульсувало, переливаючись відтінками бірюзи, лаванди й срібла. Зі стелі звисали величезні, ідеально прозорі бурульки, що виблискували, наче коштовні підвіски богині Фрейї. Під ногами мерехтіла льодова підлога — така гладенька й чиста, що здавалося, ніби ступаєш по поверхні замерзлого гірського озера. Кожен крок відлунював тихим, мелодійним дзвоном, наче кришталь торкався кришталю.

Посеред зали височіла барна стійка з льоду, високі келихи, столи й вишукані крісла, вирізьблені з прозорих крижаних брил. На них лежали товсті, пухнасті білі ведмежі шкури. Варто було сісти — і холод відступав, поступаючись місцем приємному, обволікаючому теплу. Чиста, витончена магія, яку на землі так легко прийняти за реальність. Зовсім не схожа на ту важку, філігранну роботу, якою ми займалися щодня.

Моя робота ніколи не була красивою. Вона була точною, мовчазною, іноді нестерпною. А тут красу просто дарували, як дарують тепло: без причини й без рахунку.

— Я ж казала, що цього місяця буде щось неймовірне! — захоплено вигукнула Лася, крутячись на місці так, що її світле волосся розлетілося золотим ореолом. У блакитному світлі вона здавалася маленькою сніговою королевою, якій дозволили пустувати.

— Ти казала, що буде тропічне кабаре, — нагадала Кася, зачаровано дивлячись на бурульки.

— Я казала «щось неймовірне». Деталі додає життя.

У залі вже відпочивало майже пів сотні відьом — яскравих, різних, кожна зі своєю неповторною енергією. Хтось голосно сміявся біля крижаного бару, хтось уже кружляв у танці, хтось красувався біля величезного крижаного трону. На троні, з гордовитим виглядом, сидів бородатий Одін — у плащі з вовчої шкури, з золотим списом Гунгніром у руці й пов'язкою на одному оці. Він виглядав настільки переконливо, що навіть у мене на мить перехопило подих. Здавалося, ще мить — і він повільно підведеться, поверне голову, й усі ці танцюючі жінки раптом згадають, що боги бувають суворими.

— Не дивись так скептично, — пирхнула Белла, помітивши мій погляд. — Це всього лише старий чорт.

— Дуже переконливий старий чорт, — прошепотіла я, роззявляючи рота від захоплення.

— Йому вже понад триста років, — знизала Белла плечима, і зелена оксамитова сукня м'яко зблиснула, ловлячи світло. — За цей час навчився грати будь-кого — від Одіна до звичайного рибалки з норвезького фйорду. Хоча, можливо, він і є справжнім чоловіком під ілюзією?

Ми з Касею одночасно глянули на неї.

— Що? — підняла брови Белла. — Я просто припускаю.

Як би не було, але чутки про чоловіків дійшли чи не до усіх відьом, тому сьогодні усі істоти чоловічої статі мали надто багато уваги. Навіть сивий Одін на своєму троні зазнавав облоги: двоє відьом у діадемах із льодових квітів уже влаштувалися біля його ніг і слухали щось із таким виглядом, наче їм розповідали сповідь.

Саме в цей момент загриміла музика. Не жива, але настільки якісна, що різниці майже не відчувалося.

Глибокі, могутні скандинавські барабани змішалися з сучасною клубною електронікою. Ритм був низьким, вібруючим, таким, що пронизував грудну клітку й віддавався внизу живота. Тонкі жіночі голоси перепліталися з чоловічим горловим співом, створюючи відчуття, ніби древні валькірії співають разом із сучасними ді-джеями. Музика кликала — танцювати до нестями, віддатися ритму, забути про все.

Я відчула, як мої плечі, самі собою, піддалися першому такту, і ледь не засміялася з себе.

На сцену вийшли троє під захопливі вигуки відьом.

Високі, широкоплечі, з довгим волоссям, що спадало на потужні груди. Шкіряні штани облягали сильні стегна, хутряні жилети були навмисно розстебнуті, відкриваючи татуювання рун і рельєфні м'язи. Важкі срібні браслети, густі бороди, сувора, загартована краса справжніх вікінгів. Крижане світло ковзало по їхніх плечах, і кожен рух виглядав так, наче його ретельно відрепетирували навіть вітри.

Один — з пов'язкою на оці. Тор — з могутнім молотом у руках, який він тримав так легко, як тримають чашку. Локі — з хитрою, небезпечною усмішкою, яка обіцяла неприємності й неймовірне задоволення.

Залою прокотився довгий, спільний видих. Лася стиснула мою руку так, що мені захотілося вигукнути. Кася зробила вигляд, що поправляє зачіску, але я бачила, як вона дивиться на Локі. Белла не вдавала нічого: вона просто стояла з напіввідкритим ротом, і зваблива сукня на ній здавалася найкращим вибором у її житті.

Найімовірніше, всі вони могли бути звичайними щезниками — давня чоловіча нечисть, на яку наклали бездоганну ілюзію. Такі істоти не могли народжувати дітей, не створювали справжніх родин і не вміли кохати по-справжньому. Але тут цього і не вимагалося, адже їхня задача — дати нам те, чого так бракувало — відчуття, що нас бачать, хочуть і бажають.

Я дивилася на сцену й думала, що в цьому є щось тихо сумне. Хтось мусить кожного місяця змінювати обличчя, щоб ми могли на кілька годин повірити в казку. А потім знімати її, як чужий плащ.

Минулого місяця вони були пристрасними мексиканськими мачо. Позаминулого — французькими аристократами-мушкетерами. Сьогодні — легендарними скандинавськими богами й вікінгами. Вони виконували свою роботу просто бездоганно, хоч завтра будуть простими колегами, що як і ми, несуть свою важку магічну ношу.