Розділ 2. Три реальні чоловіки.

Звісно, «у користування» звучало значно цікавіше, ніж було насправді.

Ніхто не вручав чоловіка разом із ключами, інструкцією та побажанням приємного вечора. Він просто відпрацьовував борг у світі магічних істот. Місяць роботи у Вінірії замість боргу перед Вершителями — і людина поверталася до свого світу, трохи розгублена, трохи старша душею, з дивним відчуттям, що хтось стер їй із пам'яті половину осені. Зазвичай ці чоловіки працювали в ресторані, супроводжували відьом, допомагали з переходами між світами, іноді брали участь у відьомських гучних святкуваннях. Що саме вони робили після завершення робочої зміни — контракт не регламентував. І саме цей пункт чомусь найбільше подобався моїм подругам.

— Троє, — повторила я. — І ви навіть не подумали, що це підозріло?

Кася пирхнула так, що мало не здула з моєї тумбочки пилинку.

— Агато, якщо красивого чоловіка віддають на місяць у Вінірію, останнє, що я збираюся робити, — з'ясовувати причини.

— А якщо він убивця? — намагалася достукатися до їхнього здорового глузду.

— Перевиховаємо. — махнула рукою рудоволоса Кася, і її кирпатий ніс самовпевнено задерся догори.

— Шахрай? — тепер уже я загинала пальці.

— Пробачимо. — скопіювала такий же рух близнючка Белла, навіть не глянувши на сестру. Вони завжди рухалися однаково, коли в голові з'являлося щось спільне й азартне.

— Картяр? — я шукала найпідозріліші варіанти.

— Навчимо програвати красиво… — розплилася у мрійливій усмішці білявка Євласія, фантазуючи красеня, якого ще навіть не бачила.

— Одружений?

Усі троє змовкли. Навіть повітря, здається, затамувало подих.

— Ні, — відрізала Лася. — Тут ми маємо принципи.

Я не втрималася й засміялася, прикриваючи обличчя долонею. Принципи. У цій кімнаті, серед розкиданих суконь, зайнятих мною ліжка й шафи. Але найцікавіше, що це була щира правда: в усьому, що стосувалося серця, вони були чеснішими за багатьох, кого я знала на Землі.

— Ми нормальні, — кинула в мене подушку Белла. — Це ти в нас неправильна.

Кася тим часом витягнула з гардероба коротку чорну сукню, приклала до себе й покрутилася перед дзеркалом. Темна тканина лягла на рудий вогонь її волосся так, що я мимоволі пошкодувала: ця сукня ніколи не виглядала так на мені.

— Агато, навіщо тобі стільки земного одягу, якщо ти його майже не носиш? —

Я не відповіла, бо на це запитання відповідь у мене була. Просто не та, яку хотілося озвучувати.

Дівчата любили Землю так, як люди люблять дорогий курорт — приїхати, розважитися, скупатися в океані. Можливо, завести курортний роман чи поцілуватися з незнайомцем під пальмою. Витратити забагато грошей, не знаючи їхньої справжньої цінності. Повернутися додому й ще місяць розповідати подругам, який неймовірний офіціант працював у маленькому ресторанчику десь на узбережжі.

Бо додому для них означало сюди. Вінірія була їхнім небом, їхніми вулицями, запахом їхнього дитинства. Вони народилися тут, у цьому світі з липовим цвітом і невидимими нитками, і не знали іншого. Земля була для них казкою, яку можна відвідати, а потім закрити, як книгу.

Для них Земля була шаленою пригодою, на відміну від мене. Адже Земля — це мій рідний дім. Щоправда, колишній.

Я досі пам'ятала його. Запах мокрого асфальту після літньої грози, маршрутку, що запізнюється, тепле світло в чужих вікнах. Пам'ятала себе дівчинкою, яка ніколи не збиралася ставати нічиєю нитковою майстринею. Відьмою не стають за покликанням, принаймні так не стають такі, як я. Подругам їхній дар дістався, як дістається колір очей: просто так, від народження, і вони носили його легко. Мені ж ніхто не пропонував вибору. Те, чим я була, не було моїм призначенням. Воно було моєю приреченістю.

— Ой, тільки не роби це обличчя, — Лася примостилася поруч.

— Яке? — моргнула, щиро не розуміючи подругу.

— Оце твоє «я загадкова й трагічна жінка, а ви всі легковажні дурепи».

— Я ніколи так не думаю, — майже образилася.

— Агато, ми відьми, а значить, відчуваємо брехню.

Поки я гадала, куди хилить непередбачувана подруга, дівчата розреготалися. Сміх у них був різний: Лася сміялася дзвінко й відкрито, близнючки — у дві хвилі, ніби одна підхоплювала за іншою.

— Наступного місяця Геловін, — нагадала Лася й легенько штовхнула мене плечем. — Сім днів свободи.

Я мимоволі усміхнулася.

Раз на рік межа між Вінірією та Землею слабшала настільки, що переходи ставали безпечними навіть для молодих відьом. І тоді нам дозволяли піти на цілий тиждень. Сім днів без замовлень і без контролю. Майже без правил, саме те, що потрібно гарячим жінкам.

— Цього року, — урочисто оголосила Кася, — ми забороняємо тобі Мілан.

Моя усмішка зникла швидше, ніж хотілося. На щастя, ніхто цього не прокоментував. Або зробили вигляд, що не помітили, а це вже була справжня дружба.

— Ти знову скажеш, що їдеш купувати сукні. — Белла підняла мою зелену сукню. — Яких потім навіть не носиш.

— Парфуми, — додала Кася.

— Туфлі, книги… — підтримала Лася. — А чоловіків?

— Що — чоловіків?

Три пари очей втупилися в мене.

— Ухиляється від відповіді, — констатувала Кася.

— Важкий випадок, — зітхнула Белла.

Лася схопила мене за плечі.

— Цього року ти їдеш туди, де тепло.

— На Сицилію, Кіпр чи в Єгипет?

— Агато! Куди-небудь, де ти нікого не знаєш. Море. Пляж. Молоді чоловіки. Коктейлі. Танці до ранку.

«Де ти нікого не знаєш». Я ледь не розсміялася вголос. Для мене це означало б опинитися на Землі серед людей, які ще можуть упізнати мою ходу.

— І жодних книгарень, — додала Кася.

— Це вже порушення моїх прав. Я нікуди не їду з вами.

— А ми з тобою й не їдемо, — усміхнулася Белла. — Ми теж хочемо нормально відпочити.

— От і прекрасно, може тоді відпустка вдасться. — не втрималася від уколу.

— Але після відпустки, — Лася підняла вказівний палець, — кожна звітує.