Розділ 1. Без стуку.

Надвечір'я у Вінірії має особливу атмосферу і надихає на роботу. Це моя найулюбленіша година. Сонце золотить пилинки в повітрі, і в кімнаті стає так затишно, що чути, як шарудить нитка, простягаючись між пальцями. У такій тиші мереживо слухається найкраще, перетворюється на магію.

— Агато! У нас надзвичайна ситуація!

Двері моєї кімнати розчахнулися так різко, що я здригнулася й мало не затягнула вузол там, де його категорично не мало бути.

— Ласю! — встигла лише заплющити очі та подумки полічити до десяти.

На порозі стояла Євласія, для всіх просто Лася: біляві кучері, що завжди виглядали так, ніби над ними попрацював вітер і лишився цілком задоволений результатом, довгі вії й невинний погляд дівчини, яка точно знає, що вже програла, але все одно збирається сперечатися. Лише Лася могла бути схожою на Мерилін Монро зі старих фільмів, ніколи не бачивши жодного з них.

— Що? — білявка зупинилася на порозі й невинно кліпнула довгими віями. — Я постукала, Агато.

— Ні.

— Подумки. — Не червоніючи виправдовувалася нахаба.

— А я подумки дозволила тобі зайти? — продовжувала безперспективну суперечку, відкладаючи гачок та нитки у футляр для інструментів. Все одно більше немає можливості продовжувати делікатну роботу.

— Звісно. Просто ти була зайнята й не помітила.

Я повільно видихнула і знову опустила очі на тонке мереживо, розкладене на темно-зеленій подушечці. Ще хвилину тому я зробила одну крихітну петлю, яка лягла саме туди, куди потрібно. Фріволіте не любить поспіху, а плетіння людської долі — тим паче. Колись мене цьому навчили, і я засвоїла урок так, як засвоюють усе, що не лишає вибору: швидко й без зайвих запитань.

— Тільки нічого не чіпай, — попередила я непрохану гостю, яка своєю появою здійняла протяг.

— Пізно! — радісно повідомила Белла, прослизаючи слідом за Ласею.

За нею з'явилася Кастилія, ну гаразд, просто Кася. Звісно, подруги, як-не-як. Вони були з Беллою близнючками, і природа, схоже, так захопилася першою копією, що другу зробила майже без змін: те саме полум'яне волосся, що вилазило з будь-яких шпильок, ті самі зелені очі, веснянкуваті кирпаті носи й виразом облич — «ми ні в чому не винні». Якби хтось на Землі побачив Касю та Беллу удвох, одразу сказав би «ірландки». Сестри ніколи не бачили ніякої Ірландії, для них це було лише слово з моїх розповідей, а вони з тим самим успіхом могли б вигадати його самі.

— Як ви… — мене нахабно перебили.

— Двері були відчинені, — невинно озвалася Кася, підіймаючи примирливо руки догори.

— Бо Лася їх відчинила! — голосно гукнула, зиркнувши на кучеряву білявку.

— От бачиш. Технічно ми нічого не порушили, — підсумувала Белла.

І за якусь хвилину моя затишна кімната перестала належати мені. Кася вже відкривала шафу, а її сестра-близнючка Белла відсунула дверцята гардеробної. Лася взагалі безсоромно плюхнулася на моє ліжко й потягнулася до декоративної подушки.

— Навіть не думай, — грізно попередила я.

Її рука зависла у повітрі.

— Про що? — ніби не розуміючи, блимнула очима тендітна подруга.

— Лягати в туфлях. Це моя кімната і мої правила. — мій терпець тріщав по швах.

Лася слухняно скинула туфлі на підлогу.

— От тепер можна? — спокійно перепитала.

— Ні. — зробила останню спробу відстояти свої межі.

Та де там, дівчина задоволено розляглася на моєму покривалі. Вони були вдома. У цьому й була вся різниця між нами: Вінірія для них була домом, у якому можна впасти на чуже ліжко без дозволу, бо ліжка тут усі свої. Вони тут народилися, виросли між цими вулицями, вивчили всі ходи й закутки ще дівчатками. А я…

Я прикрила очі, чудово розуміючи, що по-іншому і не буде.

Іноді мені здавалося, що справжнім випробуванням для відьми є не складні замовлення, не магічні контракти і навіть не Вершителі.

Справжнім випробуванням є три найкращі подруги, які не визнають особистих кордонів.

— О-о-о! — раптом протягнула Белла.

Цей звук мені не сподобався, і коли я обернулася, мала нагоду в цьому пересвідчитися. Рудоволоса дівчина, що на Землі була схожа на ірландку, тримала мою нову темно-зелену сукню з мікровельвету. Дарма, що вона була схована серед сірих непримітних речей, куди вони не заглядали. Все-таки знайшли.

— Поклади. Тільки не цю, я купила її…

— На Землі? — сукня уже була в її руках, притиснута до грудей.

— У Мілані. — зітхнула і сіла на край ліжка.

— Тим більше. Італійці створюють такі речі не для того, щоб вони сумували в шафі. Я відчуваю її страждання.

Белла притиснула її до грудей і подивилася на мене великими зеленими очима, сповненими надією:

— Ти ж усе одно її не вдягнеш.

У кімнаті стало підозріло тихо. Лася підвела голову з подушки, а Кася перестала перебирати мої речі і відволіклася на нашу розмову, що видалася їй значно цікавішою.

— Агато, — дуже серйозно промовила Белла, піднявши брови — ти тридцять сім хвилин обирала сукню на минулу вечірку, щоб у результаті вдягнути чорні штани.

— Вони були елегантні.

Я не стала пояснювати свій вибір, але проникливим подругам це було і так очевидно. Белла мене підловила з першого разу, адже чудово розуміла, що наявність у мене чи не найбільшого гардеробу не робить мене скнарою, а вони, навпаки, отримують вільний доступ та широкий вибір. Правда ж була простішою і сумнішою: кожна з цих суконь була спробою повернутися туди, де такі речі носять просто так, без приводу, бо на вулиці вівторок.

— Робіть що хочете. Тільки тихо, — я востаннє спробувала відволіктися на незавершене мереживо, хоч і завчасно сховала інструменти, а нитку акуратно заправила, відрізавши зайве.

Три відьми перезирнулися. Це мало мене насторожити, але я вдала, що мені байдуже і спробувала не зважати на них. Можливо, я їм набридну і вони зникнуть? Ага, кого це я обманюю. Я підняла на них погляд, вони усі майже впритул дивилися на мене як на восьме чудо світу.