Василько нудився над домашньою роботою. Ну чого ті проклятущі приклади такі важезні, і хто його придумав рахувати в голові такі великі числа? Калькуляторів нема, чи що? Роздуми бідолахи перервала мама:
— Що там? І який результат?
— Не знаю, не придумав ще, — з придихом відповів хлопчик.
— Тут не придумувати треба, а обчислювати, — серйозним тоном відповіла мама, бо вже й сама втомилася від синової домашки.
Поки Василь силувався поділити триста три на тринадцять, краєм ока спостерігав за своїм котом.
Лежить собі, опецькуватий клубок шерсті, догризає курячу литочку, витирає лапи до килимка. Йому все — і їжу смачненьку, і чисту водичку, і молочко, і гладять всі наперебій. А що найголовніше — ніякої школи, ніяких уроків і домашніх робіт. Не життя, а рай. Тільки їж та муркай, муркай та й жуй. Ну, ще дозволяй час від часу себе гладити.
«От би мені стати котом. І я хочу жити, як в раю»: щиро подумав Васько і тихцем поділив числа на телефоні, поки мама відволіклася.
З домашкою було покінчено, вечерю замордовано, водні процедури замучено. Василь лежав у своєму ліжку і все ще заздрив своєму котярі: «Таки котом бути найкраще».
Солодкий сон перервав звук будильника.
«Ой, зараз мама прийде, будити стане»: крізь сон думав хлопчик. Та от тільки ніхто в кімнату до нього не йшов. Воно то добре, але якось підозріло. Вирішив хлопчик сам дізнатися, в чому річ. Та тут сталося страшне! Васько розплющив очі, глянув на руки — а замість них лапи в шерсті.
— Що то воно таке? Мамо! Мамо!!! — репетував на весь голос Василько, тільки чогось в хаті лунало гучне «Мав!», «Мав!».
Він крутився на місці, підскакував і намагався роздивитися своє тіло, проте не виходило. Лише здавалося, що Васько ловить свого хвоста.
— Ось де ти, кицюню, — забігла на ті дикі звуки мама. — Ходи, я тебе погодую, а то на роботу пора.
«Нічого собі, — подумав Василько, — а її не цікавить, де син подівся?»: та роздуми розвіяла згадка про їжу. І відразу на хлопчика-кота напав страшний голод.
Кіт Васько лигав смачні шматки корму і думав про те, що може то й на добре вийшло: до школи точно йти не доведеться. Чи, може, десь є котяча школа? Принаймні він про такі не чув.
— Ну все, муркотику, будь чемним, — погладила його не прощання мама та замкнула за собою двері.
Васько одразу згадав, як добре проводити час на канікулах. Захотілося полежати на дивані та подивитися мультики. Отут вийшла незадача: котячі лапи не могли взяти пульт та ввімкнути телевізор. Так само не вмикався телефон.
Чогось страшно захотілося бігати. Це бажання було сильнішим за Васька. Він гонив по кімнаті, мов окропом ошпарений, стрибав на штори і лазив по стінах. Від такого кросу зморив голод: він вмить ум’яв залишений корм.
Далі страшенно стала чухатися шубка. А лапи короткі, на спині зовсім не дістанеш.
— Точно! Придумав! — зам’явкав на новій мові Василько. — До кактуса почухатися можна.
Котяра вистрибнув на підвіконня і став примірятися до вазона. Трохи почухати спинку вдалося. Тат тут виникла нова халепа: кактус полетів долі і горщик з гуркотом розбився, земля розлетілася по килиму.
— А, ну його, як я ту землю котячими лапами зберу, — подумав Васько-кіт, і його миттю зморив твердий котячий сон.
Спалося солодко. Проте Василько забув, що дрімає не в своєму ліжечку, а на підвіконні. Один невдалий рух — і кіт звалився на землю. Може якісь котяри й падають на лапки, проте Васько чогось приземлився на спину. В шкіру в’ялася гостра шпичка кактуса.
— А нехай би мені грець! — Знову зарепетував по-котячому хлопчик.
Захотілося пити, проте вода розлилася. Довелося лізти на плиту і шукати мамин компот. Компот у каструлі був, проте коти геть не вміють наливати рідину у чашку: зовсім скоро земля від вазона розкисала, намочена яблучним компотом. Картина була ще та. І Васько вже перебирав у думках, які то види покарання застосовують для котів.
Хотілося їстоньки — а корму вже не було. Хотілося питоньки — всю воду ввібрав ворсистий мамин килим.
— На полювання йти, чи що? — промовив Василько-кіт, і до вечора стрибав по підвіконні за горобцями.
Згодом було гірше. Коли прийшла мама, то зовсім не була рада від такого розгардіяшу: журилася над вазонком, плакала над килимом, хапалася за серце, дивлячись на стіни.
А от потім був зовсім кошмар: Васькові чогось постригли кігті, а далі купали у ванні з бульбашками, як людину. Та от котам зовсім не подобаються водні процедури. Васько намагався кусатися. Навіть хотів подряпати маму, та вона чогось тільки всміхнулася, немов подумала: «Ага, а ти спробуй тепер без своїх гострючих пазурів».
Далі Васька чекало котяче пекло — фен, який сушив шубку гарячим повітрям. Котячі вуха скручувалися від такого гучного звуку: хотілося забитися в якусь нірку і не вилазити з неї.
— Ну от, якось так, — сказала змучена мама. — Може не встигнеш до завтра перетворитися з кота на поросятко. А то до ветеринара на щеплення йти соромно.
— На щеплення?! Ото вже ні, ми так не домовлялися! — Знову навчав Васько.
Трохи згодом, коли пристрасті вляглися, Василько засинав, скрученим у клубок.
— Не так вже й добре бути котом. Купа котячих проблем навколо, — останнє, що подумав хлопчик перед сном.
Будильник знову сповістив про початок ранку, і хлопчик чекав побачити свої волохаті лапи. Проте це був сон! Це всього лише був сон!
— Ура!!! Я не кіт! — Стрибав по ліжку хлопчик.
Васько вмить зібрався (і без маминих нагадувань), вхопив рюкзак і дременув до школи. А дорогою подумав: «Краще таки бути в своїй шкурі».