Друг повернувся

Даринка любила ходити з дідусем у поле, особливо навесні. Цікаво було спостерігати, як тане сніг, сонячні промінчики зігрівають землю і прокидається природа. Та одного разу вони помітили з дідом те, чого не чекали побачити.

У полі лежав невеликий журавлик з перебитим крилом. Силувався полетіти, та ніяк йому не вдавалося здійнятися в небо.

— Дідусю! Він же помре, бідолашний! — Засмутилася Даринка.

— Не помре. Ми не дозволимо, — відповідав дідусь, намагаючись спіймати журавлика. — Не бійся мій хороший, не бійся.

Птах ніби зрозумів, що люди не бажають йому зла, тому притиснувся до землі. Чи то від втоми, чи від страху тремтів, мов осиковий листочок. Дід дбайливо пригорнув пташку, і вони понесли його додому.

Ціле літо Даринка допомагала дідусеві глядіти журавлика, якого вони назвали Білочком. Птах добре йшов на поправку. А за час, проведений разом, вони з Даринкою стали найкращими друзями. Та одного осіннього дня, коли Даринка повернулася зі школи, Білочка у дворі не було.

— Дідусю, а де ж мій друг? — Запитала вона.

— Полетів у вирій, — відповідав дідусь, дивлячись у небо.

Усю зиму Даринка сумувала за Білочком, уявляла, як він виріс, і де живе зараз. Настала весна. Сонце пригрівало змерзлі поля. Даринка збиралася на прогулянку, як раптом почула знайомий стукіт. На подвір’ї походжав Білочок, голосно стукаючи дзьобом.

— Дідусю! Він повернувся! Мій друг повернувся! — Не могла повірити дівчинка у таку радість.

З того часу журавлик ціле літо жив у людей. Змайстрував собі гніздо на старій ялині. А восени летів з сім’єю у вирій. Проте Даринка вже не сумувала, бо знала, що її друг неодмінно повернеться наступної весни!