У Марійки чудове ім’я. Воно нагадує їй яскраву квіточку. Така собі квіточка-Марієчка. Тільки от дівчинку називають по-різному. Мама кличе Марічкою. І струменить її ім’я, як весняне джерельце десь у гірській річечці. Тато зве донечку Манюнею. І як тільки татусь вимовить це ім’я, дівчинці здається, що її огортають тепленьким пледом, за вікном літають лапаті сніжинки, а в чашці парує гарячий шоколад.
Бабуся кличе онуку Марусею. І пахне Марійці від того імені стиглою калиною, ранковими туманами, гарячим хлібом із печі. Дідусь називає онуку ну зовсім по-екзотичному: «Моя Марі». Тоді Марійка уявляє себе вишуканою леді. Її неслухняні кучері враз стають модною зачіскою, а сама непосида вже не гасає стрімголів, а крокує з високо піднятою головою.
В садочку вихователька поважно називає дівчинку Марією Павлівною. Тоді Марійка вже мусить перестати пустувати, допомагає збирати іграшки та вичитує хлопців-непослухів.
Киця Мура, як тільки бачить свою малу господиньку, одразу кричить: «Мау-Мау»! Тоді дівчинка враз біжить годувати кицюню, розчісує її неслухняну шубку. Думає дівчинка, що потрібно їй вибрати одне ім’я. А то ж незвично якось — кожен її по-різному кличе. Тільки ніяк не може вирішити, яке ж найкраще.
Ніби одне ім’я, а така різна Марійка! То яке ж обрати?