3

Андрій сидів в робочому відсіку, попивав свій улюблений «Cuba Libre» та дивився якийсь серіал. Раптом в моніторі, куди було виведено зображення з камер відеонагляду, він побачив якийсь рух. Андрій виглянув у вікно. Так було видно краще. До нього наближалось якесь авто. Якийсь пошарпаний позашляховик незрозумілого темного кольору. Андрій вийшов з авто і закурив. Позашляховик зупинився за кільканадцять метрів. З нього вийшло троє чоловіків. Водій залишився в авто. Двоє з мужиків були явного бандитського вигляду. Високі, кремезні, коротко стрижені. Не вистачало тільки спортивних костюмів. Але ці були в строгих костюмах при краватках. Третій був дещо дрібнішим, в окулярах. Загалом мав інтелігентний вигляд. Одразу було видно хто тут мозок, а хто м’язи.

Доброго дня, – заговорив інтелігент, – як у вас справи?

Вітаю. – відповів Орлик, – А ви хто?

Я представник однієї місцевої фірми. Мене звати Ігор.

Мене Андрій.

Дуже приємно. Давайте одразу до справи.

Давайте, – Андрій був похмурий. Він розумів, що нічого доброго йому не повідомлять. Може навіть виникнуть якісь проблеми.

Справа в тому, ­– почав Ігор, – що даний комплекс має перейти до нас. Я все розумію. Вам це дивно і несподівано, але все вже вирішено. І з вашим керівництвом в тому числі.

Як це так? Мене ніхто не повідомляв ні про що таке.

Не хочу здатися нечемним, але то не ваша справа. Нагорі все вирішили, а перед вами ніхто не зобов’язаний звітувати.

Це правда, – спокійно відповів Андрій приховуючи своє роздратування, – але поки не побалакаю з керівництвом, нічого не вийде. Я можу подзвонити прямо зараз.

Мені це не цікаво. То ваша справа. У вас є час до вечора, щоб зібрати свої речі і вшитися подалі. Ми даємо вам таку можливість.

Яку можливість?

Піти самому, без метушні. Немає навіть потреби ще раз бачитись. Можете не замикати будку, тут ніхто не залізе. Ми приїдемо, вас немає, ніяких проблем, ніяких питань. Бо інакше ви ж розумієте. Ви тут один серед поля…

Розумію.

От і добре. Сподіваюсь на вашу розсудливість. Прощавайте.

Чоловіки залізли назад до авто і швидко рушили полем в бік траси. Андрій дивився їм услід і закурив ще одну сигарету. Зовні він був спокійний. Проте всередині його аж тіпало. Це ж треба було втрапити в таку історію. Орлик вирішив подзвонити начальнику охорони. Зазвичай напряму він йому не дзвонить. Але тут така ситуація. Тим більше на святкуванні угоди вони стали майже друзями. Стільки було разом випито.

Андрій набрав номер. Два короткі гудки і на тому боці відгукнувся чоловічий голос. Хлопець розповів усе як було.

Ти головне не кіпішуй, – почав начальник охорони якого, до речі, звали Віталієм Олександровичем, – зараз я наберу боса і все дізнаюсь. Потім наберу тебе. А ти поки що нікому нічого не розказуй і не дзвони копам.

Зрозумів.

Десь за годину-півтори Віталій Олександрович і справді перетелефонував.

Значить слухай. – почав він, – Зараз цю справу розрулюєм. Ти не хвилюйся. Все владнаєм. Коли вони знов приїдуть, просто замкнись всередині і нікого не впускай. Ні палити, ні стріляти, ні взагалі шкодити апаратурі вони не будуть. Вона їм потрібна ціла і неушкоджена. Це сто відсотків. Зрозумів?

Зрозумів.

Але до того часу, я думаю, все владнається. Тримайся.

Ці слова не дуже заспокоїли Андрія. З одного боку добре, що директор та начальник охорони в курсі і намагаються вирішити ситуацію. З іншого щось не було чути впевненості в голосі Віталія Олександровича.

Ще навіть сутеніти не почало, як Андрій побачив два автомобілі, що наближались до нього. Один з них був вже знайомим темним позашляховиком, а інший майже такий самий, тільки чорний. Андрій закрився зсередини, випив чарку рому та дістав пістолет. Не те щоб він планував його використати чи застосувати, але з ним спокійніше.

Машини зупинились, з них вийшли двоє вже знайомих бритоголових та ще четверо таких же. Інтелігента Ігоря видно не було. Ці шестеро обійшли навколо, оглянули і тільки тоді з позашляховика виліз Ігор. Він підійшов до автокомплексу.

Андрію! – гукнув він.

Слухаю вас.

Дуже шкода, що ви мене не послухались.

Так. Мені теж. – чесно відповів Андрій.

Ви мені подобаєтесь. Тому даю вам шанс. Просто зараз беріть своє барахло і ідіть звідси. Обіцяю, ніхто вас не зачепить. Ти зрозумій, нас ця метеостанція не цікавить. Її цінність в тому, що там знаходиться жорсткий диск, на якому зберігається багато цікавої інформації. Твій шеф сюди все скидає на випадок перевірки його офісу в столиці. Якщо вони вже забрали з нього інфу, то ніхто тебе виручати не буде. Їм не потрібен ні ти, ні ця бляшанка.

Не можу.

Шкода.

Мені теж. – повторився Андрій.

Хлопці, – звернувся Ігор до своїх «м’язів», – викиньте його звідти. Тільки не дуже ламайте це все. Це буде приємний бонус. Цей комплекс мільйони коштує.

Спочатку вони спробували відчинити замкнені зсередини двері. Та з цього нічого не вийшло. Потім вони почали лазити по всій машині в пошуках якогось слабкого місця. Андрій в цей час сидів біля вікна, пив ром та спостерігав то у вікна, то на монітор. Врешті хтось зрозумів, що найслабшим місцем є вікно. Проте удари якимось шматком арматури воно витримало. Тому один з тих, хто брав участь у цій облозі, дістав пістолет і вистрілив у вікно. Воно хоч і було міцним, але не броньованим. Тому враз розлетілось на друзки. За хвилину в це вікно хтось вкинув димову шашку. Андрій спочатку подумав, що це була граната, тому кинувся в куток за якусь стійку з апаратурою. Але коли зрозумів, що це димовуха, виліз звідти і швидко викинув її назовні. За цей час встигло найти трохи диму і Орлику було важко дихати і дивитись. Очі сльозилось. «Добре, що не сльозогінний», - подумав Андрій.