1

Андрій прокинувся рівно за п’ять хвилин до дзвінка будильника. Пролежавши ці п’ять хвилин з відкритими очима, він вимкнув задзвонивший на телефоні будильник і піднявся. За звичкою Андрій підійшов до вікна і подивився чи на місці його авто. Все було в порядку. На вулиці вже було досить світло. Він підняв ролети щоб впустити світло в кімнату та відчинив вікно на зимове провітрювання, щоб впустити заодно і свіжого повітря.

Все ще перебуваючи в напівсонному стані, Андрій пройшов на кухню. Там він теж підняв ролети. Приміщення стало трохи приємнішим та веселішим. Поставивши джезву з кавою на слабкий вогонь, хлопець побрів у душ.

Настрій в нього був пригнічений. Сьогодні Андрій мав їхати у відрядження по роботі. Не те, щоб він не любив подорожувати, але це ж по роботі, а не туристична поїздка. Та ще й на цілих два місяці, з яких лише кілька днів у нього буде для дослідження навколишньої території та міста, що лежало недалеко від його місця призначення.

Суть відрядження полягала в тому, що організація на яку працював Андрій закупила нове метеорологічне обладнання. Тепер його потрібно протестувати. Для цього фірма-постачальник розгортає напівмобільний комплекс (який по суті є великим автомобілем в закритому кузові якого повно апаратури і пара ліжок, а ззовні ще більше різноманітних датчиків і т.п.) в полі і показує як цей комплекс працює. Задача Андрія – все це зрозуміти, запам’ятати і тестувати протягом двох місяців. Точніше тестувати будуть віддалено з іншого міста, а він має забезпечувати працездатність апаратури. Ну і інші вказівки виконувати, якщо такі будуть.

Андрій не був метеорологом. Ні за освітою, ні за покликанням. Він потрапив на цю роботу випадково. Йому потрібні були хоч якісь гроші, а тут знайомий запропонував іти до нього. В них на фірмі з якихось причин саме був кадровий голод, а Андрій був «головатий» (як сказав знайомий Андрія своєму керівництву) і хлопець і їм підходив. От і тепер його як «головатого» хлопця, що в змозі «виклацати» що потрібно на комп’ютері, відправляли в це нудне відрядження. Довго затримуватись Андрій не планував. Але тут добре платили, та і до колективу вже звик. Тож і зараз йому видали грубі гроші на відрядження. Скаржитись не було на що.

Коли кава у джезві почала булькати і підійматись, Андрій вже був одягнутий і чатував над нею. Він любив отак вранці з чашкою кави в руках спостерігати у вікно своєї квартири за людьми, що снували туди-сюди зовні.

Була рання весна. І цього року вона видалась доволі теплою. Дерева вже починали зеленіти, тому вигляд подвір’я не пригнічував, як це буває восени. Тоді від споглядання настрій тільки погіршується. Особливо коли за вікном противний дощик, вітер зриває листя. Ті в свою чергу падають на асфальт та автомобілі і намертво прилипають до поверхні. Тоді стає шкода двірника, який намагається дати всьому цьому лад.

Часу було ще вдосталь, тому Андрій не поспішав. Йому завжди цікаво було спостерігати за господарями собак, які вигулювали своїх улюбленців кожного ранку в будь-яку пору року за будь-якої погоди. Вони були стійкі як солдати, що несуть свою нелегку службу незважаючи ні на що. За той час, що Андрій тут живе, він вже всіх їх знав. Але не особисто. Тільки за одягом, ходою, поставою та породою псів. Це були його синоптики. Спостерігаючи за ними вранці, Андрій знав що його чекає зовні.

Андрій ніколи не відчував припливу бадьорості від кави, але йому подобався її смак та аромат. Теплий ароматний напій давав відчуття певного затишку. Проте всі сьогоднішні вранішні процедури так і не полегшили легке похмілля. І це велике щастя, що воно було легким. Адже вчора ввечері до нього заломилися друзі, які ніяк не погоджувалися відпускати друга в дальню дорогу не провівши його як годиться. Випили, правда, не все, як це бувало в більшості випадків. Та й розійшлися відносно рано. Зараз Андрій був дуже радий цьому.

Раптом у двері постукали.

Хто там? – запитав Андрій.

Це я – Борис. – почувся голос з-за дверей.

Борис був місцевим випивохою. Він регулярно, однак не дуже часто, заходив до Андрія з метою надибати чим поживитись.

Заходь, – хлопець відчинив двері, – часу в мене небагато, одразу попереджаю.

Зрозумів. А я просто дивлюсь – ти у вікні маячиш. Думаю загляну, дізнаюсь як ти живий-здоровий. Ато давненько не спілкувались.

Андрій не мав настрою розводити теревені. Не те, щоб він був не радий вранішньому гостю. Той з’явився навіть дуже вчасно. Тепер є з ким похмелитись. Хлопець дістав почату пляшку рому та нарізав залишки сиру та ковбаси. «Якраз останнє. В холодильнику не запліснявіє», - подумав Андрій.

Вони сіли за столом в кухні. Андрій налив і вони мовчки випили.

Куди зібрався, Орлик? – запитав Борис киваючи в бік зібраного рюкзака, що стояв в коридорі. Він часто називав Андрія за прізвищем.

Та так. Треба тут. По справі.

Андрій знов налив і вони знов випили.

Борис мовчав. Андрій думав про своє і теж не був налаштований на бесіду. Він налив по третій. Обоє мовчки випили.

Вибачай, Борю. Мені треба збиратись.

Так, так. Звісно. – зазбирався Борис.

Зачекай! – гукнув Андрій, коли Борис вже був у дверях.

Хлопець заглянув у холодильник. Там стояла майже повна пляшка горілки. Він дістав пакет, вкинув туди пляшку, згріб зі стола нарізку і шматок хліба. Все це передав Борисові.