ЕПІЛОГ: ІСКРА НОВОГО СВІТУ

Світ пробуджувався від довгого сну, крихкий і незграбний, ніби новонароджена істота, що робить перші невпевнені подихи. Повітря було насичене запахом вологи і свіжості, змішаним із ледь вловимим ароматом попелу і рослин, що проростали крізь уламки старого світу. Кожен подих вітру шурхотів по залишках Скляних Рівнин, піднімаючи в повітря дрібні кришталеві осколки, які тепер мерехтіли м’яким світлом нового світу, неначе сама планета намагалася знову дихати, оживати після довгого забуття.

Корвін стояв на краю цього безкрайнього плоскогір’я. Його серце було важким і водночас легким: важким від спогадів про втрати, страждання та битви; легким, бо він вижив, бо він побачив, що відновлення можливо. Він відчував, як кожен його крок залишає слід на землі — маленький доказ того, що життя все ще має силу проростати навіть у руїнах.

Перед ним стояла дитина — немов вирвана із часу і простору, без імені, без минулого. Її волосся було світлим і розсипалося сріблястими променями у світлі сходу сонця, а очі, що ледве світилися слабко-блакитним світлом, прорізали темряву, мов крихітний маяк у безмежній безодні ночі. Вони були сповнені таємниць, обіцянок і чогось первісного, невимовного — мудрості, яка ще не належала цьому світу, але вже шепотіла йому про нове життя.

Корвін нахилився, простягнув руку, і відчув, як тепло долоні дитини проходить крізь нього, знімаючи залишки холодної порожнечі з його серця. Він хотів говорити, але слова застрягли на губах. Замість цього він просто спостерігав, як ця маленька істота робить перший крихітний крок уперед, не впевнено, але з незламною волею, яку неможливо було зламати.

— Це… новий початок, — прошепотів Корвін сам до себе, і його голос звучав майже як молитва. — Ми врятовані. Ми ще можемо… жити.

Сонце почало підніматися над горизонтом, золотаво-помаранчеві промені пробивалися крізь залишки попелу, перетворюючи землю на мерехтливу ковдру світла. Кожен відблиск на кришталевих осколках здавався маленьким серцем, що б’ється. І в цій тиші, серед ніжного шелесту вітру, Корвін вперше відчув справжню надію.

Він опустив погляд на дитину, і посмішка, яку він давно втратив, повернулася на його обличчя. Світ ще не відродився повністю, але зараз, у цю мить, вони були живі, і життя продовжувалося — крихке, недосконале, але справжнє.

Він глибоко зітхнув, відчуваючи важкість усіх тих спогадів і переживань, що накопичились у ньому за цей довгий, кривавий шлях. Кожен шрам на його тілі, кожна подряпина на душі, здавалось, нагадували про миті, коли він втрачав усе і водночас знаходив у собі сили йти далі. Світло, що колись здавалося нездоланним і недосяжним, тепер згасало, залишаючи за собою лише тонку нитку надії. Він згадував Лісс — її світло, що палало навіть у найтемніші миті, її жертовність, її віру у можливість нового початку.

Її образ був розмитий, немов туман ранкової долини, але його душа відчувала кожен її подих. Її голос, ніжний і сильний одночасно, лунав у нього в голові, мов далекі акорди давно забутої мелодії, що все ще тримала надію. Він уявляв, як її очі дивляться на нього, сповнені довіри та віри, і це давало йому силу стояти прямо серед руїн.

— Чорт забирай, Лісс... — прошепотів Корвін, і в його голосі звучала гіркота й тепла надія одночасно, два почуття, що змагалися одне з одним, але жодне не перемагало.

Навколо нього пустка все ще шепотіла залишками минулого: кришталеві уламки, що мерехтіли в м’якому світлі сходу сонця; слабкий шелест трави, яка проростала крізь попіл; легкий запах вогкості, змішаний із залишками тліну старого світу. Усе це нагадувало йому про руїни, через які він пройшов, і про ціну, яку він заплатив за новий початок.

Він міг би відвернутися, залишити дитину саму посеред руїн минулого, залишити її під наглядом світу, який ще не знав доброти і тепла. Але не зробив цього. Ні, він не міг. Усередині нього щось остаточно змінилося — холодна, байдужа сталь солдата поступилася місцем теплому, твердому світлу, яке виросло разом із його вибором.

Тепер його завдання було зовсім іншим. Тепер його обов’язок — захистити це нове життя, цей крихкий початок, цей маленький промінь надії серед руїн. Він нахилився до дитини, обережно підняв її на руки, відчуваючи її тепло, її крихітне серце, що билося у такт його власному. І тоді він зрозумів: тепер він не лише солдат чи воїн — тепер він охоронець світу, що щойно народився, світу, який ще можна врятувати.

Корвін глибоко вдихнув, і разом із ним ніби вдихнула сама земля. Нове життя вимагало нових кроків. І він був готовий іти ними, крок за кроком, разом із тими, кого він любив і за кого він відповідав.

Повільно і обережно Корвін простягнув руку, і дитина відповіла, ніжно обхопивши його пальці своїми крихітними долонями. Легкий дотик — наче тремтіння першого весняного вітру, що лоскоче шкіру і обіцяє відродження, обіцянка захисту і нових шляхів, які ще належить пройти. У цьому дотику було щось більше, ніж простий контакт: він ніс у собі спокій, віру і тепло, яких так бракувало у світі, що довгі століття жив у тіні хаосу та руїн.

Світло в очах дитини спалахнуло яскравіше, немов маленьке сонце, що прокидається після темної ночі. Воно відбивалося у крихітних кристалах розбитої землі навколо них, створюючи мерехтливу мережу променів, які повільно розливались у повітрі, обіймаючи все навколо. І разом із цим світлом повільно розлилася тиша — особлива тиша, що несла в собі обіцянку життя, яке народжується з попелу й руїн. Вона не тиснула на груди і не нагадувала про втрати, а була як подих нового світу, що робить перші невпевнені кроки, готовий розквітнути.