РОЗДІЛ 12: ОСТАННІЙ ДАР ЛІСС

Світ, який він знав, перестав існувати. Світло Лісс розчинялося перед його очима, мов кришталева луна, що поволі тріскається під тиском невблаганної темряви. Це світло було не просто ясним — воно було теплим, ніжним, але вже згасаючим, ніби останній подих життя, який повільно згасає в пустоті. Корвін відчував його на шкірі, у грудях, у кожній думці, що з’являлася і відразу зникала, мов відлуння в далекому каньйоні часу.

Кімната, у якій вони стояли, наповнилася цим світлом — тонким, але пронизливим. Воно лягало на стіни, що здавалися зробленими з розтопленого скла, на підлогу, що тремтіла під ногами, і на уламки, які залишилися від невидимих конструкцій Ядра. Повітря пахло попелом, змішаним із солодкувато-гірким ароматом полину, а кожен вдих відчувався як ковток спогадів і втрат, що ще не знайшли спокою.

Корвін відчував, як кожна молекула повітря, кожен атом навколо починає битися в унісон із цим сяйвом — ніби сам простір оживав і одночасно стогнав від болю. Він міг бачити, як тіні, що залишилися від об’єктів і людей, рухаються, повільно переплітаючись із світлом, наче намагаючись знайти своє місце в цьому новому світі.

У голові Корвіна вирували думки: Чи це кінець? Чи початок? Що залишається після всього? Він дивився на Лісс — на її обличчя, де ще світилася крихта життя, на руки, які тримали його надію, — і розумів, що навіть у цій руїні вона була маяком. Ми все ще можемо врятувати цей світ. Хоч би що сталося… хоч би що залишилося…

Кожен його крок по підлозі, що блищала від уламків, залишав слід, але слід не болю, а надії. Світ навколо продовжував танцювати між світлом і темрявою, а серце Корвіна билося в такт із останнім сяйвом Лісс. Він відчував, що все, що сталося, було важким уроком: вибір, який він зробив, не був лише його — він став їхньою спільною відповідальністю, їхнім шансом на новий початок.

І в цій тиші, що вже не була порожнечею, Корвін зрозумів, що навіть у світі, де все було втрачено, є місце для життя. Місце для відновлення. І що поки Лісс поряд — вони ще здатні тримати світло.

Раптом усе напруження сконцентрувалося у одному жахливому звуці — голосі, що не можна було почути вухами, а можна було лише відчути душею. Він пронизував Корвіна зсередини, наче невидимі щупальця проникали крізь ребра, обплітали серце і мозок, залишаючи відлуння у кожній думці.

Це був не гул вибуху, який можна було почути або заглушити. Це було щось глибше — всепоглинаючий стан, коли сама тканина Всесвіту почала судомно згинатися і розриватися на частини. Корвін відчував, як повітря стискає груди, як кожна молекула навколо вібрує у ритмі чужої, нелюдської пульсації. Немов величезне тіло, що в останній раз б’ється у судомах, намагаючись утримати себе разом, весь світ тріпотів і тремтів, ламаючись на атоми спогадів і страхів.

Кімната навколо почала тремтіти, але це не було схоже на звичайний землетрус чи руйнування. Вона не ламалася — вона розпадалася. Стіни, що спочатку здавалися міцними, мов камінь, тепер стискалися і відшаровувалися тонким шаром, немов стародавня шкіра, що почала відпадати від кістки, оголюючи голу суть речей.

Корвін бачив, як фарби світу розчиняються, перетворюючись на калейдоскоп уламків світла і тіні. Кожен уламок, наче маленька істота, піднімався в повітря, крутився, перевертався, а потім зникав у безодні. Він намагався втримати рівновагу, але ноги тонули у невидимому морі простору, а руки — тяглися до Лісс, шукаючи хоч краплину реальності серед хаосу.

Його розум рвався на частини, прагнучи осмислити те, що відбувається. Це не кінець… ні… це перехід… нова форма… чи я сам розчиняюсь у світі, що народжується з руїн? — думки змішувалися, не знаходячи спокою. І в цій розколотій реальності він відчув лише одне: якщо не втримати себе зараз, його душа може залишитися назавжди між уламками світів, у нескінченній тремтячій порожнечі.

Порожній Король стояв нерухомо, наче застиг у часі, але раптом його тіло здригнулося. Його кристалічна рука, переливалася холодним синім світлом, почала тріскатися, немов старе скло, і в тріщинах проблискувало загрозливе, небачене раніше сяйво. Осколки падали на підлогу, розсипаючись і відблискуючи міріадами іскор, які нагадували про нестямну силу Ядра, що нарощувала безпрецедентну потужність, готову зруйнувати все навколо.

— Ні—! — прогримів його голос, хрипкий і сповнений люті, жаху та безнадії одночасно. — Ти не розумієш, що ти накоїв!

Корвін стояв мовчки, відчуваючи, як кожне слово Порожнього Короля роздирає повітря, наче гострі ножі, що впиваються в його серце. Але всередині нього не було ні страху, ні сумнівів. Там була лише холодна, безжальна рішучість, ясна як криця. Світ не міг більше чекати. Кожна секунда була дорогою ціною — і він готовий був її заплатити.

Повітря навколо стало густим, майже в’язким, мов рідина, наповнена іскрами і тріщинами Ядра. Корвін відчував, як серце калатає шалено, адреналін розливається по венах, а руки, керовані незламною волею, простяглися до детонатора. Він відчував кожен пульс, кожен удар, кожну мить, що могла стати останньою.

— Я зроблю це… — прошепотів він сам до себе, але голос звучав чужим, наче відлуння в порожній кімнаті, де навіть час здавався застиглим. — Я зупиню це… будь-якою ціною.

Осколки кристалу Порожнього Короля відлетіли в сторони, залишаючи після себе холодну синю тінь. Корвін зробив ще один крок уперед, і під ногами тріщали уламки під напругою Ядра, що майже жевріло, готове розірвати його на атоми. Але він стояв непохитно, сповнений твердого знання: сьогодні він сам вирішує долю всіх світів.