РОЗДІЛ 11:ОСТАННІЙ КРОК СОЛДАТА

Світло палило — не просто як жар, що обпікає шкіру, а так, ніби сам час розірвався на шматки, а їх гострі краї вп’ялися у плоть і душу одночасно. Воно било по ньому, мов мільйон розпечених клинків, що входили під ребра, розсікали сухожилля, обвивали кістки й залишали всередині палаючі тріщини.

Корвін відчував, як його тіло кричить — але голосу не було, лише тремтіння в кістках і тупий, глухий відгомін болю, що розходився хвилями, мов удари молота по залізу. Його легені горіли, ніби він вдихнув не повітря, а розжарене скло. Кожен вдих ставав загрозою, кожен подих — випробуванням.

Простір довкола більше не був простором. Він пульсував, розтягувався й стискався, мов живе серце, що билося не в грудях, а навколо нього. Стіни сяйва то здіймалися куполами, то розривалися, перетворюючись на нескінченні провалля, де, здавалося, ховалися відбитки забутих світів. У тому світлі Корвін бачив те, чого не міг бачити: шепіт мертвих, відблиски минулих боїв, спотворені обличчя тих, кого він втратив. Вони миготіли, зникали й знову виринали, наче саме Ядро знущалося з нього, нагадуючи — усе, що він любив, може бути стерте в одну мить.

Він занурився у сяйво Ядра — цього дивовижного і проклятого серця світу, що володіло силою творити і руйнувати водночас. Воно било його, мов суддя, що не визнає апеляцій. Його шкіра вкривалася пухирями, що миттєво лопалися, залишаючи червоні язви, наче невидимі руки невблаганного пекла відривали від нього саму плоть. Кожна рана світилася світлом, яскравішим за сонце, і цей вогонь не вбивав — він змушував жити, змушував відчувати все сильніше.

Світ довкола був уже не світом, а ареною, де кожен шматок реальності перетворився на суддю й ката. Світло дихало. Світло судило. Світло вимагало відповіді: чи він витримає? Чи зламається?

Корвін стискав зуби й ішов уперед — у саме серце цього божевілля.

Зір потьмянів, перетворюючись на розмиту пляму, де лишався лише пульсуючий контур власного тіла — примарний силует у безмежній яскравості. Він відчував, що розчиняється в цій білій безодні, стаючи криком, що застряг у горлі всесвіту, — ніби весь його біль і страхи злилися в один єдиний голос, позбавлений можливості вилитися назовні.

Світло не давало виходу, воно ковтало. Кожен удар серця розтягувався у вічність, а кожна думка звучала, наче відлуння в порожній залі, де нікого немає, крім тебе самого.

А потім — різкий кінець. Різкий і безжальний.

Він відчув удар усім тілом, ніби земля, якої тут не могло бути, зустріла його зі злістю. Легені обпекло ковтком повітря, що пахло не озоном і попелом, а чимось знайомим, давно втраченим.

Він приземлився.

Не в камері — де холод і тиша поєднуються у смертоносну пелену.

Не в машині — не там, де шум двигуна намагається заглушити страх.

Він опинився в спогаді.

І цей спогад був не просто картинкою минулого. Це було дзеркало — тендітне, розбите під вагою чужих думок, обтяжене тінями трагедій і надій, що розсипалися в пил. Кожен уламок відбивав частинку його власної душі, кожен тріснутий відблиск тремтів, немов живий.

Перед ним розгорталася сцена: наче старе фото, яке оживало, вбираючи його у себе. Барви були потьмянілі, неначе їх виливали крізь воду, але запахи й відчуття були надто справжніми. Він чув шелест трави, що колись торкався його долонь. Вітер гойдав високі стебла, і той звук рвав серце не менше, ніж найжорстокіші катування.

Корвін відчув, як ноги тремтять, хоча ґрунт під ними здавався твердим. Це була пастка — пастка пам’яті, що вміє кусатися не гірше за отруйного звіра.

Небо, що розкинулося над ним, було неправильним.

Його очі, ще сліпі від сяйва Ядра, спершу не могли розрізнити форм, але з кожною миттю темрява й світло складалися у химерний візерунок. Це не був той хворобливий, майже прозорий серпанок Пустки, який він знав зі снів і кошмарів. Ні, це було щось гірше.

Фіолетово-чорна порожнеча розтягувалася у всі боки, сплетена з золотих тріщин, немов шкіра великого хижака, що розірвалася і тепер стогнала від болю. З кожної тріщини сочилося не світло, а розплавлена пам’ять — тіні чиїхось голосів, чиїхось криків, чужих облич, що миготіли й гасли в одну мить. Здавалося, що саме небо було живим — і воно вмирало на його очах.

Воно не могло утриматися цілим. Кожен подих, кожен рух у повітрі змушував його тремтіти й сипатися, розриваючи реальність на клапті. Корвін відчував, що кожна нова тріщина може впасти на нього і розрізати його навпіл, розчавити, викинути у ще глибшу порожнечу.

— Що це?.. — майнула думка. — Сон? Чужа пам’ять? Чи пастка, яку залишило Ядро?

Під ним розкинулося мертве місто.

Не людське. Воно одразу ж здавалося чужим, неприродним, відразливо-гарним у своїй застиглій величі. Це було місто, яке ніколи не знало тепла людського життя.

Вежі здіймалися довкола, зрощені не з каменю й металу, а з кісток — величезних, грубих, мов скелети титанів, які застигли в молитві, що більше ніхто й ніколи не почує. Вони обплітали простір, замикаючи його у своєрідний колообіг смерті. Силуети цих споруд скидалися на пальці, що тяглися до неба, намагаючись його розірвати чи втримати.

Вітер гнав крізь руїни попіл, що пахнув не димом, а висохлою кров’ю. У цьому місті не було дороги — лише коридори з уламків, що ніби вели кудись углиб, у серце темряви.