РОЗДІЛ 10: ОСТАННІЙ ВИБІР КОРВІНА ВЕЙНА

Кров Лісс була надто теплою. Надто червоною. Вона просочувалась крізь рукавички Корвіна — не просто як рідина, а як звинувачення, як відлуння кожної його помилки. Вона лилась, немов прокляття, що накладене самим життям, і кожна крапля кричала: «Це твоя провина». Холодний камінь під ногами віддавав легким морозом у долоні, контрастуючи з жаром її крові. Підлога була всіяна уламками кристалу Ядра, що світилося слабким фіолетовим світлом, відбиваючись у стінах і створюючи примарні тіні, що коливалися разом із повітрям, насиченим запахом озону і гарі.

— «Залишайся зі мною, все буде добре», — прогарчав він, і його голос звучав більше як молитва, ніж наказ. Кожне слово тремтіло від страху і рішучості, розриваючи тишу зали. Він розрізав свій рукав, намагаючись прибрати кров і одночасно вирвати з себе страх, що тиснув на груди, немов камінь. — «Ти тут не помреш. Я тобі офіційно забороняю».

Лісс повільно повернула голову, намагаючись зустріти його погляд, але її очі були затемнені болем і слабкістю. Вона спробувала посміхнутися, тією самою колючою, зухвалою посмішкою, яку він завжди любив — але замість слів із її грудей вирвався лише слабкий подих, теплий і крихкий, немов привид жарту, що так і не народився. Її рука тремтіла, ледве торкаючись його зап’ястя, а кривава пляма на туніці розповзалась, відображаючи її безсилий стан.

Повітря навколо тремтіло, наповнене запахом крові і металу, а світло Ядра грало на її блідому обличчі, підкреслюючи кожну лінію напруження, кожен рваний подих. Навіть у такому стані вона залишалася дивовижною — тендітною, але незламною. І ця тендітність ставала для Корвіна останнім маяком, який тримав його у світі, де все інше здавалося зруйнованим і небезпечним.

— «Ти завжди був поганим командиром, Корвiне», — прошепотiла вона нарештi, ледве чутно, її голос хрипів, стискаючи груди Корвіна холодним жалем і розпачем. — «Навiть пораненим наказуєш…»

Вiн вишкiрився, напружуючи кожен м’яз, відчуваючи, як її слова рвуть його на шматки. Цього разу, навіть через шок і біль, вона таки влучила — не фізично, а в саму суть його серця, у його сумніви, у страхи, які він ховав за маскою рішучості.

А потiм — крик.

Вiн розiрвав простiр, як трiщина у дзеркалi, що проломлює поверхню реальності. Це не був людський звук. Він не підкорявся законам фізики чи життя; у ньому жила древня, чужа енергія, що проникала в свідомість, наче отруйний туман. Повітря навколо здригалося, кожна частинка вібрувала від цієї хвилі, і серце Корвіна тремтіло у грудях, намагаючись витримати натиск.

Свiтло Ядра спотворилось. Його холодні промені витягувалися і згорталися, немов розплавлена іриска, що плавиться в полум’ї. Сяйво пробігло стінами й стелею, розливаючись по кутках і нішах тронного залу, створюючи моторошні, живі тіні, що здавалося, дихають і шепочуть власними голосами.

Камера здригнулась, кристалічні вени Ядра повільно пульсували і тріщали, а з них почали виповзати обличчя — видовжені, спотворені, крикуючі, ніби забуті душі, які ніколи не мали спокою. Їхні роти розтягувалися, як у змій, видаючи хрипи та шипіння, спотворені молитви, що давно втратили Бога. Кожне обличчя було унікально жахливим: очі без зіниць, щоки, що тремтіли немов рідкі, і роти, що беззвучно кричали від болю.

Корвін відчував, як холод проникає під шкіру, а страх і лють змішуються в шаленому коктейлі, що стискає груди. Лісс тремтіла в його руках, її обличчя бліде, а кров рівномірно стікала по його долонях, залишаючи темні червоні сліди на тканині. Але її очі, попри біль, палали від рішучості — немов вона була єдиною точкою, що тримала його на межі людяності серед цього кошмару.

Навколо вони опинилися у хаосі світла і тіні, у просторі, який здавався живим, що відчував кожен рух і дихання, і крізь цей хаос звучав шепіт Ядра, що вимагало від них відповіді.

— «Лiсс…!» — Корвiн схопив її, притиснувши до себе, але її тіло стало важким, як свинець, млявим, немов її душу почали витягувати через очі. Він відчував, як кожна м’яз її спини розслабляється в його руках, але не від спокою — від повільного, крижано-холодного витіснення життя.

Її погляд… її очі змінювались. Блакить зникала, поглинута чорнотою, що розтікалася від зіниць, немов чорнило на пергаменті, поступово поглинаючи все довкола. Вона мовчала, але простір навколо неї вже жив у новій, зловісній реальності — повітря густіло, світло Ядра вигиналося, наче вода, і спотворювало стіни кімнати, роблячи їх живими, що дихають.

— «О, чорт… Нi, нi-нi-нi, не смiй, Лiсс…» — кричав Корвін, відчуваючи, як його серце стискається від жаху. Він намагався втримати її, але відчував, що сила, що поглинає її, зростає, і навіть його руки, які раніше здавалися непереможними, безсилили.

Але вона вже заговорила.

Її голос розколов повітря, ставши багатоголоссям тисяч — спотворених, знеособлених, перекручених. Кожен відтінок тону, що він чув у ній, змішувався з шепотом Ядра, і звучав, немов усі голоси минулого і майбутнього кричать одночасно.

— «Вони тебе обдурили…» — шепотіла вона, але це було одночасно і стогін, і крик, і молитва, що лунала всередині його голови.

— «Я завжди знав, що кришталі — то гівно, але дякую за офіційне підтвердження», — відповів Корвін, його голос тремтів, але іронія тримала його на плаву, немов щит проти хвилі паніки. — «Ти хочеш сказати, що я повинен знову вірити комусь, хто розкидав світ у труху?»

— «Не я… Ядро!» — голос Лісс перетворився на низку ривків і шепотів, немов тисячі язиків водночас прорізали повітря. — «Воно обіцяє силу, але не свободу. Тільки той, хто відмовиться, буде по-справжньому живим…»