РОЗДІЛ 9: ГАМБІТ СОЛДАТА

Детонатор важко лежав у руці Корвіна, немов шматок застиглого часу, відлитий із металу й приречення. Його вага була непропорційною розмірам — він тиснув на долоню, на плече, на груди, наче зібрав у собі всю тяжкість світу. Це був не пристрій. Це була судова печать, останній вирок, під яким стояв його власний підпис.

Металеві грані впивалися в шкіру, лишаючи відчуття крижаного болю. Корвін зціпив пальці, стискаючи механізм так, ніби боявся, що той вислизне. А що, якщо я відпущу? — промайнула думка, і в грудях завирувала паніка. А що, якщо я не натисну? Якщо світ приречений тільки тому, що я боявся зробити крок?

Перед ним здіймалося Ядро Божественного Спалаху. Воно нагадувало велетенське серце, виколоте з кришталю і водночас живе. З його нутра лилося сяйво, яке важко було витримати поглядом. Воно пульсувало, як організм, і в цих ударах Корвін чув щось більше, ніж ритм — він чув голос самого світу.

Кришталеві жили розліталися по його поверхні, мов розпечені вени, по яких текла рідина світла. Вони пульсували, віддаючи енергію в темряву кам’яної зали, що стала схожою на храм. Кожна іскра, кожен проблиск — це було дихання світу, яке можна було обірвати одним рухом його пальця.

Корвін зробив крок. Камінь під ногою зойкнув, ніби попереджав. Він зупинився, відчувши, як серце калатає в грудях, намагаючись наздогнати ритм Ядра. І майже злякався: А що, як воно вже налаштувало мене на себе? Що, як Ядро змушує мене відчувати те, що воно хоче?

Голос лунав у голові без упину. Глухий, владний, схожий на удари дзвону, який вривається в тишу й змушує все навколо тремтіти.

— Ти вже зробив свій вибір, — прошепотіло воно з глибини. — Ти — ключ. Ти — кінець і початок.

Корвін відчув, як у горлі стає сухо. Йому здавалося, що цей голос вириває з нього останні сумніви, оголюючи душу.

Ключ… Кінець і початок. Чи це не те, чого я хотів? Чи не заради цього я пройшов усе?

Перед очима промайнули обличчя — Лісс, Еліас, ті, хто впав на дорогах Гнилі. Їхні голоси, їхні сміхи, їхні крики, спогади про біль і короткі миті щастя. Усі вони — сплетіння його вибору.

Він підняв детонатор ближче до обличчя. Його тремтіння було таким сильним, що механізм ледь не вислизав із рук.

А що, як це все марно? Що, як, натиснувши, я просто зітру останні рештки надії?

Губи пересохли. Долоня спітніла, і холодний метал ковзнув, змусивши серце Корвіна вдарити ще сильніше.

Ядро пульсувало. І кожен його удар зливався з ударами серця Корвіна в єдину, майже гіпнотичну симфонію.

— «ЗВІЛЬНІТЬ НАС... Звільніть нас із ланцюгів темряви...»

Голос був не просто звуком — він бринів у кістках, вібрував у крові, ніби сам повітря намагалося вирвати з нього рішення. Корвін стиснув зуби, намагаючись відштовхнути цей шепіт, але він розповзався по його мозку, як павутиння з отруйних ниток.

Лісс стояла поруч, її силует мерехтів у примарному сяйві Ядра. Вона раптово стиснула його руку — сильно, навіть боляче. Біль пройшов крізь грудну клітку, але він був дивно живим, нагадуванням про те, що він ще тут, що він — не маріонетка чужої волі.

— «Не слухай! Це не вони!» — її голос пролунав хрипко, але впевнено, ніби крик воїна, що кидає виклик бурі. — «Це він! Голос Короля Порожнечого!»

Її очі, темні, як нічне небо перед грозою, пронизали його. У них світилася не тільки рішучість, але й страх — страх за нього.

Світло Ядра завирувало, мов криваві води воронки, затягуючи Корвіна у вир чужої пам’яті. Воно проникало в нього, розкриваючи старі рани, витягуючи назовні спогади, які він ховав навіть від себе.

Він бачив лице брата, спотворене криком, коли світ палав у Божественному Спалаху. Чув плач матері, що тремтів у повітрі, немов привид з іншого життя. Чув запах гару, що змішувався з криком тих, кого він не встиг врятувати.

— «Корвіне...» — голос Короля прорізав усі ці образи, теплий, але спотворений гнилизною. — «Ти носиш у собі тягар мертвих. Ти хочеш врятувати їх? Звільни нас... і себе. Візьми мою руку — і ти відчуєш спокій.»

Корвін здригнувся. Долоня, яку він бачив у темряві свого розуму, була кришталева, роз’їдена сяйвом. Вона тягнулася до нього з глибин, обіцяючи кінець болю.

— «Не дивись!» — Лісс різко рвучко смикнула його за плече, змушуючи відвести погляд від Ядра. — «Він бреше! Його спокій — це смерть. Його свобода — це рабство.»

Її голос був як удар грому — прямий і безкомпромісний. Вона наче вливала у нього силу власними словами.

Але світло Ядра не відступало. Воно пробивалося крізь захист Лісс, крізь його власні сумніви, і в кожному його подиху тепер була тінь чужого голосу.

— «Корвіне... обери. Або ти звільниш нас — або сам станеш нашою в’язницею.»

Його пальці знову відчули вагу детонатора. Холод металу обпік долоню. Рішення, яке він тримав у руках, було важче за всі гріхи, що тиснули на його душу.

Він підняв очі на Лісс. Вона стояла поруч, тендітна у цьому жахливому світлі, але незламна. І він зрозумів: не лише його вибір змінить усе. Її життя, її віра, її сила — все це вже переплелося з його долею.

А голос у голові все ще шепотів. І кожне слово було, як отруйний мед.