РОЗДІЛ 8: СПІЗНАННЯ КОРОЛЯ

Він сидів у темному тронному залі Цитаделі — величезній, похмурій камері, де холод і сирість проникали у кожну тріщину, в кожен відблиск кристалів, що проростали зі стін, неначе застиглі вітрила з льоду, застиглого в часі і просторі. Повітря було густим і важким, наповненим запахом вогкості і затхлості, змішаним з тонким металевим відтінком, що нагадував про кров, давно пролиту і забуту. Навіть самі стіни, вкриті патьоками застиглої вологи, моху і плісняви, ніби видихали холодний подих забуття, пронизуючи простір тяжким, глухим відлунням вічної самотності, яка перепліталася з тихим відчаєм.

Король сидів нерухомо, його обличчя ховалося в тіні, але очі, здавалося, світилися зсередини тьмяним, крижаним вогнем. Він відчував, як час у цьому місці не тече, а застиг, скутий разом із ним у нескінченній темряві. Кожен подих віддавався у грудях болем, немов сама Цитадель тримала його в своїх холодних лещатах.

Він провів пальцями по підлокітнику трону, і камінь під його дотиком був шорстким і вологим, мовби тримав у собі пам’ять про всі крики, що колись лунали в цих стінах.

У його думках безупинно звучало одне питання — чи він господар цього залу, чи всього лиш в’язень власної влади.

Серед цього занедбаного царства темряви він сидів — самотній і водночас всемогутній. Його тіло, спотворене численними мутаціями, незворотно змінене силою Ядра, було немов поглинуте й водночас зрощене з кристалом, який проростав із його ребер, пульсуючи, наче чуже серце, вмонтоване у його власну плоть.

Кристал тремтів у такт ударам його серця, і кожен спалах у його глибині відливав холодним фіолетовим сяйвом, ковзаючи по темних стінах тронної зали. Тіні звивалися по колонах, сповзали по арках, обліплених цвіллю та мокрими лишайниками. Повітря гуло низьким резонансом, схожим на спів підземного хору, похованого під віками землі. Гул не стишався — він в’ївся у його думки, горів під шкірою, змушуючи її тремтіти, немов от-от вона розірветься.

Він важко вдихнув. Кожен подих болів, наче доводилося вдихати рідке скло. Його руки, покриті прожилками світла, виглядали неначе тріснуте скло, всередині якого текла чужа стихія. При кожному русі долоні сухо потріскували, і він знав — варто йому зупинитися, і кристал поглине його остаточно.

Тиша тронної зали була оманливою. Бо насправді він ніколи не був наодинці.

— Ти слабкий… — голос, глибокий і шиплячий, пролунав усередині його черепа. Він не виходив із уст, але розпанахував свідомість. Це було Ядро.

Король завмер, його губи стиснулись. — Я не слабкий, — відповів подумки, майже з викликом. — Я тримаю тебе в собі. Це я керую.

— Керуєш? — голос розкотисто розсміявся, дзвінко, немов уламки скла падали на камінь. — Ти — лише оболонка. Я — пульс у твоїх жилах. Я — той біль, що рухає твоїми м’язами. Без мене ти — ніщо.

Король стиснув кулак, і з його долоні виступили нові кристалічні тріщини, засвітившись зсередини. Він прошепотів уголос, його голос відбився від вологих стін:

— Я був Королем задовго до тебе. І залишуся ним навіть тоді, коли твоє світло згасне.

— Ти брешеш сам собі. — Ядро задзвеніло зловтішно. — Ти сидиш у темряві, чекаючи на нього. На цього лейтенанта. І знаєш чому? Бо він — дзеркало, яке ти не можеш зламати. Він — пам’ять про те, ким ти міг бути.

Король підвів голову, його очі спалахнули холодним світлом. У глибині залу здригнулася тінь, немов самі стіни відчули його гнів.

— Він лише людина. І він зламається, як усі інші.

— А що тоді буде з тобою? — запитало Ядро тихо, але з отруйною ніжністю. — Коли він зникне, в кого ти дивитимешся, щоб пригадати, що ти ще живий?

Його груди здригнулися. На мить у ньому прокинулося щось схоже на сум, але він одразу придушив його, відкинувши, мов зайву тінь. Кристал у його ребрах забився швидше, і фіолетові хвилі прокотилися по стінах.

— Замовкни, — прошипів він, упершись долонями в підлокітники трону. Камінь під його руками засвітився і тріснув. — Я — Король. Не ти.

Ядро не відповіло. Воно сміялося беззвучно, пульсуючи в його жилах, і Король знав — це мовчання ще страшніше за будь-які слова.

Перед його поглядом, наче крізь товщу часу і простору, рухався не молодий чоловік — Корвін Вейн. Його постать здавалася тьмяним відблиском серед нескінченного мороку, який то згущувався, то розчинявся, немов самі стіни коридору дихали. Іноді здавалося, що він іде не вперед, а крізь чужі сни, крізь химерну тканину пам’яті, де кожен відблиск світла ставав пасткою для очей.

Рухи Корвіна були напруженими, надмірно чіткими, ніби він змушував своє тіло підкорятися волі, яка вже стояла на межі виснаження. Його плечі тремтіли, але він тримав голову прямо, немов намагався зберегти образ воїна навіть перед лицем жаху. Кожен крок лунав у вузькому, звивистому тунелі, що здавався живим: каміння стогнало під тиском, а холодна волога, стікаючи по стінах, крапала вниз із відлунням, яке перетворювало цей звук на моторошний хор.

Пліснява і слизькі лишайники вкривали камінь, видихаючи гнилий дух, від якого повітря ставало важким, насиченим тліном і хворобливою вогкістю. Здавалося, що навіть дихання цього місця було вороже, наче сам тунель прагнув задушити непроханого гостя.

Дихання Корвіна було уривчастим, немов він ковтав не повітря, а саму темряву. В його грудях клубився страх, але й щось більше — відчайдушна впертість, що змушувала його йти. Кожен видих бринів страхом, у кожному подиху відчувалася втома, розпач, але водночас — іскра рішучості, що горіла всупереч усьому. Це був звук людської волі, що змагається зі смертю, звук живого серця серед царства застиглої безнадії.