РОЗДІЛ 7: СЕРЦЕ БОЖЕСПАЛАХУ

У вузьких, темних тунелях, що тягнулися глибоко під Цитаделлю, повітря було густим і важким, немов переповнене тиском століть і накопиченого зла. Кожен вдих приносив із собою сморід озону, який гірчав у роті, змішаний із запахом гнилої плоті, що в’ївся у камінь і стіни, немов відгомін минулих катастроф і безжальної смерті. Пил осідав на губах, покриваючи їх липкою плівкою, а кожен вдих відчувався колючим, як подих самого хаосу. Кам’яна підлога була вкритою слизьким шаром невідомих речовин, наче під ногами розтягнулися залишки забутих органічних мас, що повільно розкладалися, наповнюючи повітря тихим стогоном тлінного життя. Кожен крок Корвіна залишав після себе сліди темної вологи, що відбивали слабкі кристалічні промені, розкидані по стінах тунелю.

Корвін ступав обережно, відчуваючи холод і нерівність каменю, який піддавався під вагою кожного кроку. Його кроки луною відбивалися у глибокій тиші тунелів, порушуючи зловісний спокій, що здавалося, ввібрав у себе все зло цього місця. Кожен подих був пронизаний відразою й невимовним страхом — ніби сама земля розкладалася під ним, а навколо рухалися мертві тіні, що шепотіли забуті імена і стародавні прокляття. Холод пробирав до кісток, темрява стискала груди, змушуючи серце калатати в грудях, мов шалений барабан.

Попереду йшла Лісс. Її маленька рука ледве помітно тремтіла у великій, міцній долоні Корвіна. Вона була мов крихітне світло, яке намагалося прорватися крізь безодню мороку — її присутність давала йому сили не впасти в безодню відчаю. Очі Лісс блищали від напруги, губи здригалися, а дихання було уривчастим, ніби вона тримала в собі весь той жах і біль, що накопичився в цьому проклятому місці. Її тендітне тіло напружено тремтіло, але вона не відпускала його руки, мов єдина нитка, що пов’язує їх з життям.

— Чуєте це? — прошепотіла Лісс, притискаючи руку до стіни, що дивно вібрувала під її пальцями. — Тунель… він живий, наче спостерігає за нами.

— Він не просто живий, — відгукнувся Еліас, притискаючи долоню до кришталевого осколка, що тремтів у його руці. — Він відчуває страх. Якщо ми зупинимося, він нас… проковтне.

Поступово тунель розширювався, і в його кінці з’явилися перші контури машини — похмура, величезна конструкція зі сплетіння металевих рам, кристалічних променів і товстих дротів, що мерехтіли холодним синім світлом. З-поміж металу виходив слабкий гул, який розливався по всьому тунелю, мов жива істота. Підлога тут була ще слизькішою, вкритою шаром старої рідини, що розліталася дрібними бризками під ногами. Кожен крок відбивався луною, і здавалося, що тунель відповідає власним відлунням, шепочучи: «Не пройдеш».

— Там! — вигукнув Корвін, стискаючи кристал. — Машина. Ми дісталися її.

— Тримайтеся разом, — попередила Лісс, піднімаючи кинджал. Його лезо відбивало холодні відблиски від металевих променів. — Будьте готові. Вона… вона жива.

Еліас ступив уперед, випромінюючи синє світло кристала, що змішувалося з пульсацією машини. — Вона реагує на нас, — голос його тремтів від напруги, — відчуйте це… наче чує наші серця.

Звуки тунелю загострилися: дрібний скрегіт металу, тріск тріщин у стінах, глухі стогони рідин під ногами. Стінки тунелю, здавалося, стискалися ближче, а повітря стало ще більш важким, насиченим запахом озону та розкладеної матерії. Дроти машини здригалися, наче відчували наближення небезпеки, а великі кристали повільно оберталися, випромінюючи синє сяйво, яке робило їхні тіні ще більш перекрученими.

— Корвін… — прошепотіла Лісс, притискаючи кинджал до грудей, — якщо ми спробуємо знищити її, це може спричинити вибух по всьому підземеллю. Ти готовий?

— Готовий, — твердо відповів він, відчуваючи, як пульс кристала відгукується в грудях. — Ми не можемо дозволити їй залишитися. Це останній шанс.

Вони наближалися до серця механізму. Металеві промені відбивали світло кристала, створюючи химерні тіні на стінах, а дроти, що вели до ядра, пульсували, мов живі жилки. Гул машини ставав усе голоснішим, відчутно вібруючи в грудях.

— На три, — прошепотів Еліас, стискаючи кристал обома руками. — І вперед!

— Три… — кивнув Корвін, піднімаючи погляд на пульсуюче ядро.

— Два… — Лісс тримала кинджал наготові, її пальці зімкнулися навколо холодного металу.

— Один! —

Вони ринули вперед крізь слизькі тіні тунелю, світло кристалів відбивалося від металу та кристалів машини, розкриваючи величезну мережу дротів і механізмів. Кожен звук, кожен подих змішувався в смертельному танці небезпеки і рішучості, а холодне світло пронизувало страх і надію одночасно.

— Воно близько... — ледве чутно, зірвавшись, прошепотіла вона. — Ядро... Воно... співає.

Її слова рознеслися вузьким тунелем, але навколишнє повітря, немов живе, підхопило цей шепіт і рознесло його у темряву, відлуння наче множилося тисячократно. Стіни, вкриті стародавніми рунами і тріщинами, ніби ожили — пульсували в дивному ритмі, дихали разом з ними, вібруючи під звуки невідомої мелодії, що звучала одночасно гучно і моторошно. Вібрації проникали у кістки, викликаючи холод, що повз по спині, наче гусениці, піднімаючись усе вище і вище, підхоплюючи кожен нерв.

— Ви чуєте це? — Лісс стискала кинджал, дивлячись на темні контури тунелю, що здавалося, розширювалися і звужувалися одночасно. — Я ніколи не відчувала нічого подібного… це не просто звук.

— Так, — відповів Еліас, притискаючи кристал до грудей. — Він… він як би розмовляє з нами. Не словами, а енергією. Слухай, воно відчуває наш страх.