РОЗДІЛ 6: ШЕПІТ ОСКОПЛЕННЯ

Біль вибухнув за очима Корвіна, немов сотні розпечених лез різали його свідомість зсередини, розриваючи кожен нерв на клаптики. Він хапав ротом повітря, але легені ніби наповнилися крижаним попелом. Темрява, що накрила його розум, здавалася живою — вона рухалася, пульсувала, як зловісний хижак, що стискав його череп своїми лапами. Корвін спробував закричати, але голос його потонув у безодні.

Його свідомість розлетілася на уламки, і кожен з них світився власним примарним світлом: уривки спогадів, крики минулих битв, відлуння чужих голосів, що шепотіли в темряві. На мить він побачив своє дитинство — руки матері, що тремтять над свічкою; потім — тіло товариша, розсічене вогняним клинком на полі бою; далі — погляд Лісс, повний страху й непрошених сліз. Усе це змішалося в химерне море видінь, розмазаних, мов фарба на старій іконі.

Перед ним повільно проявилася машина. Не проста конструкція — вона виглядала, мов зіткане з самих зірок створіння. Звивиста, складна мережа світлових променів, що тремтіли й переливалися у безлічі відтінків блакиті, срібла та холодного електричного синього. Лінії зливалися, розходилися, перетиналися в дивному, але жахливо гармонійному порядку. Машина ніби жила.

Вона була похована глибоко під руїнами Цитаделі — у серці забутої глибини, куди не ступала жодна нога століттями. Корвін відчув, як повітря навколо стало густим, важким, просякнутим запахом іржі й озону. Її серце билося гучно, рівномірно — «бум... бум... бум...» — наче удари гігантського барабана, що відраховував час до кінця світу.

— Що це?.. — хрипло прошепотів він, хоча сам не був певен, чи вирвався звук із його вуст, чи то лише відлуння думки.

Темрява навколо здригнулася, і з неї виступила постать. Примарна, без обличчя, складена з тих самих світлових ниток, що формували машину. Її голос відлунював у голові Корвіна, глибокий і крижаний:

— Це Серце. Сила, яку прагнуть усі... але здобуде лише той, хто витримає.

Корвін спробував відступити, та ноги його не слухалися. Він відчував, як його тіло належить уже не йому, а самій машині, що притягує його, мов гравітація чорної діри.

— Витримає що?.. — вирвалося з його горла, і слова прозвучали з хрипким надривом.

— Власну правду, — відповів голос. — Справжню ціну того, ким ти є.

Перед очима Корвіна промайнули ще образи: Еліас, що тримав руку на серці й клявся не відступати; Лісс, яка благала його не руйнувати зв’язок між світами; і — Порожній Король, чия кришталева рука спалахувала блискавками.

— Ні... — Корвін зціпив зуби, — я не дозволю вам керувати мною.

Він підняв руку, намагаючись відштовхнути видіння, та пальці його ковзнули в порожнечі. Машина затремтіла, і її світлові промені сплелися, утворюючи навколо нього сферу. Кожен імпульс бив йому в груди, стискав серце, змушував кров кипіти в жилах.

І тоді він почув інший голос — тихий, ніби відлуння здалеку:

— Корвіне... борись.

Це був Еліас. Або лише його уява? Корвін не знав. Але цей шепіт ніби дав йому краплю сили.

— Я витримаю, — прохрипів він. — Ви не зламаєте мене.

Машина відповіла низьким гуркотом. Простір навколо здригнувся, і в сяйві світлових променів Корвін відчув, як починається щось більше, ніж він сам. Щось, що змінить долю світу.

З-під купола розуму, ніби з бездонної прірви, по-чулися голоси. Спершу тихі, ледь чутні, потім дедалі гучніші, нав’язливі, що розривали свідомість на шматки.

— Тисяча голосів кричала, — лунав шепіт у голові Корвіна, — коли активувався Божественний спалах...

Ці крики проривалися крізь простір і час, зливаючись у моторошний хор. Страх, біль, відчай і розпач звучали в унісон, наче тисячі душ одночасно стукали в його свідомість. Вони билися об стіни його розуму, перекрикуючи все навколо, змушуючи серце битися швидше, а легені — горіти від напруги.

— Зупинись! — прошепотіла Лісс, але її голос звучав віддалено, немов долетів через кілометри часу і простору. — Тримайся, Корвіне!

Раптом перед очима виникла жива, яскрава картина: він сам стояв на колінах перед Порожнім Королем. Колір навколишнього світу злився в холодні відтінки синього і срібла, а тіні від його тіла довго тягнулися над землею, мов чорні списи.

Його руки, що тряслися, простягалися вперед, тримаючи крихкий осколок, який світився тьмяним холодним світлом, неначе мерехтливий кристал, що заховав у собі пустку і спогади тисяч загублених душ. Душа Корвіна волала, рвалася зсередини, але тіло залишалося нерухомим, підкореним невидимим, але непереборним силам.

— Ти думаєш, що керуєш цим? — голос Порожнього Короля пролунав гучно, мов удар об стіну свідомості. — Ти лише інструмент... і я — диригент.

Корвін відчув, як холод пробіг по спині, і кожен нерв напружився, мов струна. Він намагався зібрати думки, але голоси кричали все голосніше: "Помри! Віддай усе!"

— Ні! — вирвався його власний крик, і він відчув, як щось в його душі здригнулося. — Я не твоя marionetka! Я вирішую, як боротися!

Світ навколо запульсував, як живий організм, то розширюючись, то стискаючись, розмиваючи кордони між реальністю і видінням. Вітер розніс запах попелу й металу, а уламки зруйнованої Цитаделі зависли у повітрі, немов заморожені в часі.