РОЗДІЛ 5: КОРОЛІВСЬКИЙ ГАМБІТ

Кришталева рука Порожнього Короля переливалася моторошним світлом, і кожен її кристалічний відблиск, відбитий від уламків мертвого каменю, ніби шматував темряву, розриваючи її на криваві брижі. Заломи блакитного сяйва нагадували холодні іскри забуття, які падали в бездонну тишу навколо. Цитадель, колись неприступна, тепер лежала в руїнах, подібна до тіла гіганта, зруйнованого і викинутого на поталу часу.

Кам’яні брили розкидано лежали довкола, посічені глибокими тріщинами, немов їх шматувала сама земля, відчуваючи біль разом із своїм володарем. У щілинах, там де ще було життя, пробивався темно-зелений мох, який, мов останній свідок, намагався зберегти пам’ять про давнє величчя. Проте й він виглядав зломленим і виснаженим.

Вітер не стихав — він пронизував руїни, виє в кам’яних порожнинах, наче зграя забутих душ. Його подих ніс із собою запах попелу, гіркої смоли та ще чогось невловимого, схожого на стародавню кров, яка назавжди в’їлася в ці стіни.

Корвін стояв на краю стародавньої платформи, в центрі якої колись вершилися долі, і ця мертва сцена все ще зберігала у собі відлуння голосів, криків, молитов і вироків. Йому здавалося, що він відчуває ці відголоси — не словами, а кістками, серцем, самим диханням.

Тіні, відкинуті сяйвом кришталевої руки, були надзвичайно довгими, зловісними, і в кожній із них могло битися серце невидимого ворога. Вони нагадували примар, що схилилися над ним у мовчазному очікуванні. Земля під ногами Корвіна була суха і потріскана, її глибокі вирви тяглися вниз, наче чорні роти, готові проковтнути будь-кого, хто наважиться зробити необережний крок.

Корвін відчував, що навіть сама Цитадель дихає — рваними, задушливими подихами смерті. Її каміння, холодне й мертве, ніби все ще мало власну свідомість, але тепер вона була сповнена ненависті й розпачу.

Кришталева рука рухалася повільно, але кожен її порух нагадував удари стародавнього маятника, що відраховує останні миті світу. Тріщини на її поверхні сяяли зловісним світлом, і здавалося, ніби холодний кришталь пульсує в такт якомусь невидимому серцю. Від руки тягнуло крижаним подихом, який змушував повітря довкола застигати, а шкіру — вкриватися мурахами. Земля під нею тріщала, каміння скреготіло, а в темряві руїн виринали відблиски, немов від води, що блукала в глибинах.

Світло, яке проривалося зсередини кришталю, то спалахувало осліплюючими, майже святковими блисками, то гасло, стискаючись у вузькі чорні смуги, подібні до ран, залишених на полотні ночі. Тіні, які падали від руки, здавалися живими: вони ворушилися, змінювали форми, спліталися в чудовиськ, що насміхалися з кожного подиху людини.

— Ти впізнаєш мене, чи не так?.. — раптом пролунав голос з-під блискучих граней.

Він був подвійний: водночас шепіт, який торкався найглибших закутків свідомості, і гуркіт грому, від якого земля тремтіла. Вітер завив у руїнах, ніби самі стіни намагалися відповісти цьому голосу, і навіть світло руки завмерло, слухаючи.

Корвін закам’янів. Ноги вросли в потрісканий камінь платформи, грудна клітка стиснулася, немов на неї навалилися уламки Цитаделі. Він знав цей тембр — його не можна було забути. У пам’яті спалахнули обличчя, крики, марші аркадських загонів, кров на кам’яних бруківках. Він бачив себе — юного, загубленого в тіні чужих прапорів. І цей голос тоді керував усім.

— Ні... — прошепотів він, але слова потонули в безкрайній тиші руїн.

— Аркадські собаки ніколи не забувають своїх господарів, — продовжував голос, і кожен склад луною прокочувався крізь груди Корвіна. — Ви клялися служити... і твоє серце досі б’ється в такт моїй волі.

Кришталева рука стиснулася, і повітря загуділо, немов від натягнутого до межі лука.

— І ти, Корвіне, — повільно й владно промовив Порожній Король, — залишаєшся одним із них.

Корвін відчув, як його власне ім’я вп’ялося в тіло, немов ніж. Він судомно вдихнув, але повітря було важким, гірким від крижаного пилу. Його пальці ледь не випустили меча, а думки збилися в хаос.

— Я... більше не твій, — видихнув він, намагаючись змусити власний голос не зламатися. — Я не собака, і я не твій воїн.

Тиша відповіла йому, але кришталева рука знову здригнулася, випускаючи з глибин ще яскравіший спалах світла. Тіні закружляли довкола, і здавалося, що навіть руїни Цитаделі схиляються в бік Короля, визнаючи його панування.

— Брехня, — відлунало знову. — У твоїй крові немає вибору.

Корвін стиснув зуби так, що вони скреготіли. Його серце билося скажено, але він зробив крок уперед, прямо до сяйва. Його власна тінь на мить сплелася з тінями Короля, і це виглядало так, наче він уже належить темряві.

— Тоді подивимось, хто кого зламає, — прошепотів він крізь лють.

Корвін відчув, як його серце раптово прискорює ритм, немов воно намагалося вирватися з грудей. Повітря стало важчим, насиченим пилом і тремтячими іскрами блакитного світла. Обличчя Порожнього Короля було занурене у глибоку тінь, так що риси розпливалися й здавалися безформними, але навіть крізь цю темряву Корвін відчував присутність людини. Чи радше — уламка людини. І цей уламок світився холодним спокоєм, за яким ховалася прірва.

— Командир Дейн... — слова вирвалися самі, і голос Корвіна зрадливо тремтів, немов його кидали у крижану воду. — Казали, що ти загинув у Склянні...