РОЗДІЛ 4: КРОВОТОЧИВА ЦИТАДЕЛЬ

Примарні Шляхи виплюнули їх біля підніжжя фортеці.

Вони впали на землю майже одночасно, немов вирвані з нутрощів самої реальності. Повітря навколо здригалося, і ще кілька секунд здавалося, що їхні тіла не слухаються, ніби частина душі залишилася там, у спіралях розбитого часу.

Кровоточива Цитадель височіла над ними. Вона не просто стояла — вона дихала. Її стіни пульсували, немов гігантські органічні артерії, що качали не кров, а чорне світло. Чорний камінь, обплетений венами з кристалів, блимав примарним блакитним сяйвом, і кожен пульс віддавався в їхніх грудях. Здавалося, що серця подорожніх намагаються підлаштуватися під хворобливий ритм цієї потвори.

Вежа на вершині — покруч металу і кісток — світилася тим самим холодним сяйвом, що й уламок у кишені Корвіна. Він відчув, як уламок почав вібрувати, ніби відгукувався на поклик Цитаделі.

— Чорт… — прошепотів він, прикриваючи кишеню рукою. — Вона кличе його. Або… нас.

Повітря було густе, тягуче, немов сироп. Кожен вдих обпалював легені, наче вони ковтали кислоту. У носі різав аромат гнилої плоті, змішаний із гострим присмаком озону. Туман стелився знизу, в’юнився навколо їхніх ніг, наче живий, і відчуття було таке, що він намагається просочитися під шкіру.

Еліас затулив рот рукою, але його нудота вирвалася у спазмі. Він зігнувся, і блювота впала на потрісканий камінь. Кристали внизу одразу спалахнули, поглинаючи цю рідину, і на мить з-під землі почувся задушений стогін.

Еліас витер губи рукавом, його очі налилися кров’ю, в голосі чути було відчай.

— Він тут, — видихнув він, наче ці слова рвали його горло. — Порожній Король. Я відчуваю його тінь у кожній крихті цього місця.

Лісс похитнулася, немов підкошена невидимою хвилею. Її зіниці зникли, залишилися лише блакитні вогники, що світилися зсередини. Вона застогнала і вчепилася в плече Корвіна, ледве втримуючись на ногах.

— Не дивися на стіни, — різко кинув Корвін, але голос його тремтів. — Вони дивляться у відповідь.

— Я… бачу… — прошепотіла Лісс, і її голос зривався, немов слова виходили не лише з її уст. — Він спить під цією твердинею. Але він бачить нас уві сні.

Тиша навколо була ненормальною. Не чути було ні вітру, ні тварин, ні навіть власного відлуння. Лише пульсуюче биття стін і тихе потріскування кристалів.

— І все ж… — Еліас випрямився, хоч і тремтів, витираючи холодний піт зі свого чола. — Ми мали прийти сюди. Бо якщо не ми, то хто?

Корвін нахмурився. Його пальці машинально стиснули руків’я клинка, але очі лишилися на Цитаделі.

— Іноді я думаю, що краще ніхто.

Він кинув погляд на Лісс. Вона вже опанувала себе, хоча її руки все ще тремтіли. Вогники в її очах згасали, повертаючи їм знайомий людський відтінок. Вона глибоко вдихнула смердюче повітря і випросталася.

— Він чекає нас, — сказала вона рівно. — І ми підемо. Бо якщо ми втечемо, він прийде сам. І тоді вже не буде куди тікати.

Туман довкола закрутився, ніби підслухав її слова, і в глибині фортеці почувся глухий гуркіт — як серце, що прокидається після століть сну.

Корвін відчув, як уламок у кишені почав пекти.

— Тоді готуйтеся, — сказав він, і в його голосі бриніла сталь. — Бо це не просто двері до Короля. Це — його нутрощі. І ми вже всередині.

— Він більше не просто людина. Уламки... вони зробили з нього щось інше, — голос Лісс зривався, її слова звучали так, наче вона вимовляла їх із середини кошмару.

— Щось, що має померти, — Корвін вийняв уламок з кишені. Кристал бився у такт зі стінами Цитаделі, немов серце, що зрослося з самим жахом цього місця. Світло його вогнів пекло очі, але він не відводив погляду. Рука стискала реліквію до кісток, і здавалося, що уламок відповідав йому — пульсом, холодом, болем.

— Тоді ми його вб’ємо, — Корвін сказав це тихо, але кожне слово впало на землю, як камінь у криницю. У його голосі не було ані вагань, ані надії. Лише приречена впевненість.

Темрява ожила. Вона здригнулася, немов усміхнулася сама ніч. Потім розірвалася сміхом. Сухим, бездонним, що луною прокотився між кривавих стін. У повітрі запахло паленим залізом і озоном.

— Будь ласка, — сказав той сміх. — Спробуйте.

З туманних обрисів почала виростати тінь. Вона не крокувала — вона текла вперед, мов сам морок обрав собі форму. Темрява згущувалася, стікаючи з колон і тріщин у стінах, збиралася докупи, утворюючи спершу силует, потім — обриси, і нарешті постать.

Він виростав, доки не здавалося, що сам дах Цитаделі занизький для нього. Високий, мов башта, він стояв серед них, і в його присутності навіть час наче сповільнився. Його броня була не схожа ні на що створене людьми — кожна її пластина ніби кристалізувалася в полум’ї зруйнованих світів. Метал не відблискував, а поглинав світло, пульсуючи глибокими відтінками чорного та багряного. Здавалося, що на його поверхні застигли спалахи вибухів, мить смерті цілих цивілізацій.