РОЗДІЛ 3: ДОРОГИ ПРИВИДІВ

Вони бігли, доки Гниль не перетворилася на по-тріскане шосе, асфальт якого розколювався повзучим корінням, схожим на артерії мертвого гіганта. Кожен крок лунав глухо, ніби сама земля стукала в груди, нага-дуючи про те, що тут усе мертве і небезпечне. Місячне світло пробивалося крізь серпанок, мов підглядаючи за ними через подерту вуаль світу. Воно висвітлювало по-шарпані графіті на обгорілих дорожніх знаках: «ЗА-ЛИШСЯ НАДІЇ», «КОРОЛЬ СПОЖИГАЄ». Літери здава-лися вирізаними кістяними пальцями, і чорний пил стікав з них дрібними ріками, ніби кров старого світу.
Корвін ковтав повітря, відчуваючи, як легені па-лають.
— Куди тепер, пророку? — він витер піт з чола, голос його лунав важко, як метал, що стукає об камінь. Ліве плече горіло після останнього зіткнення з дітьми Гнилі, але він не дозволяв собі кульгати. Ще ні.
Лісс зупинилася на мить, вдивляючись у темряву попереду, і простягла руку на північ. Пальці тремтіли, але голос її залишався твердим, мов холодна сталь:
— Дороги Привидів. Порожній Король не може йти за нами туди. Він боїться їх.
— Боїться? — Корвін насупився, підозріло вдив-ляючись у темряву. — І що там? Привиди з минулого, які влаштують нам хрестовий похід?
— Не зовсім. — Лісс кинула швидкий погляд на уламок, що пульсував холодним синім світлом у її руці. — Це місце живе своїми правилами. Дороги Привидів — це залишки старих магістралей, які пам’ятають всіх, хто пройшов ними. Тут твій страх стає видимим, твій біль відлунює навколо, але для Короля вони закриті. Він боїться того, що пам’ятає сам.
Корвін підняв руку, показуючи на розбиті знаки і розсипані уламки асфальту.
— І ти серйозно пропонуєш нам йти крізь це, ніби це просто стежка до магазину?
— Якщо хочеш вижити, — холодно відповіла Лісс, її очі блищали у світлі уламка, — доведеться слухати мене. Дороги Привидів не про фізичний шлях. Вони про те, щоб ти зустрів свій страх і продовжив дихати.
Еліас, що йшов позаду, витріщився на неї.
— Я не люблю поетів у шапках мисливців, — буркнув він. — А тут у нас ще й пророк з дитинства в Гнилі. І цей синій камінь у руці...
— Не камінь, — перебила його Лісс, — уламок. Він бачить разом зі мною. І він вибере тих, хто зможе пройти.
Корвін стиснув руків’я дробовика, розуміючи, що це буде не просто шлях через темряву і хаос, а випробу-вання — кожен крок перевірятиме їхню рішучість, кожен порив вітру або шелест ліан міг видати їх ворогам. Він кивнув Лісс.
— Добре. Тільки покажи, куди йти. І швидко. Бо я вже починаю вірити, що тут хтось чекає нас за кожним деревом.
Лісс посміхнулася, ледве помітно, і вказала рукою далі по трісканому шосе.
— І не забувай: те, що бачиш, може бути прима-рою. Але не кожна примара бажає тобі добра.
Вони рушили далі, ступаючи по асфальту, який здавався живим, відчуваючи, як його тріщини тремтять під ногами, ніби пам’ятають кожного, хто коли-небудь пройшов цією дорогою. Повітря було густе, наповнене запахами старого диму, гниючого листя та озонового відлуння Божественного Спалаху. Тиша ночі була оман-ливою, і кожен звук — хруст, скрип, шепіт — міг означа-ти, що ворог наближається.
— Тримайся ближче, — шепотіла Лісс, не зводячи очей з темряви попереду. — Це ще не кінець. Це лише перший крок через Дороги Привидів.
— Тоді вперед, — кинув Корвін, відчуваючи, як серце б’ється швидше, а страх змішується з адреналіном. — Бо назад вже нема куди.
Дорога розкривалася перед ними, чорні артерії коріння тягнулися вдалину, а серпанок затягав місячне світло, ніби оберігаючи або випробовуючи їх одночасно.
Еліас заціпенів. Його обличчя, завжди спокійне, зараз скривилося панікою, що здавалася чужою його при-роді. Погляд блудив по темряві, ніби шукаючи вихід там, де його не було.
— Це самогубство, — прошепотів він, голос трем-тів. — Дороги… вони не пробачають. Вони пам’ятають кожен крок, кожен гріх. І не дозволять повторення.
Лісс підійшла ближче, її фосфоресцентні очі па-лахкотіли фанатичною впевненістю, що межувала з від-чаєм.
— Наш єдиний шанс, — сказала вона, стискаючи уламок так, що він світився ще яскравіше. — Хіба що ви хочете знову зустрітися з ножами Ковенанту. Вибір за вами.
Вітер прокотився по потрісканому асфальту, підіймаючи пил і сухе листя. Виття пронизало ніч — ди-ке, первісне, з нотами металу, наче голоси тих, кого забу-ли. Мутовані мисливці з’являлися між мертвими дерева-ми, їхні силуети мелькали, наближаючись усе ближче. Біг їх був безшумним, проте кожен крок відлунював у по-вітрі, ніби сама реальність штовхала їх уперед.
Корвін озирнувся на гуркіт, що лунав позаду, і стискання в грудях змусило його серце прискорено бити-ся. Він бачив, як тіні перетворюються на рухливі форми, як дерева вигинаються під їхніми кроками. Безпомічна темрява Доріг Привидів розтягувалася перед ними, нага-дуючи прірву, готову поглинути кожного, хто зробить неправильний крок.
— Ми йдемо, — сказав Корвін, голос його звучав як наказ, сумнівів не лишалося. Його погляд ковзнув на Лісс. — Ти з нами?
— Я завжди тут, — відповіла вона, не відводячи очей від мерехтливого шосе. — Але пам’ятай: дороги ба-чать не тільки ноги. Вони бачать страх, сумніви, навіть серце.
Еліас важко зітхнув і кивнув, його руки мимоволі стискали уламок.
— Якщо ми зможемо пройти це, — пробурмотів він, — то все інше буде дрібницею.
Повітря було густе, холодне і наповнене запахом старого асфальту, гнилі й смоли, яка ще трималася на зруйнованих знаках. Місячне світло розсипалося дрібни-ми плямами крізь туман, і кожен крок під ногами зда-вався поштовхом у порожнечу.
— Ходімо, — шепотіла Лісс, її голос звучав одно-часно як попередження і як заклик. — І пам’ятайте: якщо дороги почнуть шепотіти, не слухайте їх. Вони хочуть, щоб ми зупинилися.
Корвін перевів погляд на Еліаса:
— Добре. Ми йдемо. І ніщо не зупинить нас.
Вони ступили на шосе. Кожен крок лунав відлун-ням по порожнім руїнам, а повітря навколо них стало ще густішим, мов випробовувало на міцність. Дороги При-видів поглинали їх повільно, але невпинно, і лише холод-ний синій світ уламка у руках Лісс тримав їх у безпеці, наче маяк посеред темряви, що жадібно тягнула їх у безодню.
— Тримайтеся близько, — шепотіла Лісс, ледве помітно ковзаючи між тінями. — І ніколи не дивіться назад.
— Назад? — хрипко розсміявся Корвін, — Назад там, де вже все мертве. Тільки вперед.
І вони рушили, в глибини ночі, де шепіт Доріг Привидів вже почав об’єднуватися з власними страхами, випробовуючи їх на витривалість, рішучість і справжню відвагу.
Тіні рухалися без тіл. Вони не бігли й не пливли — вони повзли, наче шрами на шкірі світу, тягнучи за со-бою холод і темряву. Повітря тут здавалося густим, як си-роп, а світло від уламка Лісс ковзало по тріщинах у по-критті, підсвічуючи нерівності, які нагадували пошарпані обличчя. Голоси шепотіли десь поруч, але слова були розмиті, змішувалися з власними думками, мов хтось крадькома нашіптував страх прямо в душу.
— Не дивись на них, — попередила Лісс, її голос був жорстким, але ледь чутно тремтів від власного стра-ху, який вона намагалася приховати. — Мертві теж го-лодні. Вони пам’ятають тепло тіла.
Корвін відчув, як холод пробирає до кісток, і трохи схопився за плечі.
— Тепло? — перепитав він, перебираючи пальцями руків’я дробовика. — Вони що, ще відчувають біль?
— Не тільки біль, — додала Лісс, крокуючи впе-ред, наче прокладаючи шлях крізь невидиму перепону. — Вони відчувають страх, спогади, сумніви. І він смачніший, ніж кров.
Еліас зупинився на мить. Його подих застиг від неприродного холоду, що тиснув на груди. Він дивився у тріщину в асфальті, з якої здіймалася пара, немов з гли-бокої, кровоточивої рани.
— Це місце — рана в реальності, — промовив він. — Бомби розірвали її, і вона досі кровоточить. Ми йдемо по її жилах.
Повітря тут пахло старим металом і паленою смо-лою, змішаним із запахом гнилі, що піднімався з тріщин. Корвін вдивлявся у потріскане покриття дороги. Кожна тріщина ворушилася, немов дихала, випускаючи гнилий подих світу, що загинув. Йому здавалося, що сам простір тягнеться, спотворюється, намагаючись затягнути їх у себе, стерти їхню присутність, мов зайву помилку.
— Як ми знаємо, що це не пастка? — пробурмотів він, тримаючи рушницю на готовності, але відповіді не чекав.
— Ми не знаємо, — відповіла Лісс просто, її очі палахкотіли холодним синім світлом уламка. — Але вони бояться цієї дороги більше, ніж нас.
Корвін прислухався. Дорога шепотіла, і тіні ближ-че до них здіймалися, наче відчували кожен рух, кожен подих.
— Бояться? — хрипко засміявся він, стиснувши зуби. — Ха! Можливо, але якщо вони вже тут, ми будемо їхнім обідом, навіть якщо їм страшно.
— Тоді сподівайся, що вони дуже боягузливі, — відповіла Лісс, прискорюючи крок. — Ми не можемо зупинитися. Кожен момент — це шанс стати частиною цієї рани назавжди.
Еліас перевів погляд на Корвіна.
— Тримай їх попереду тебе, — порадив він. — Я намагатимусь відвести увагу, але якщо щось піде не так…
— То ми помремо, — кинув Корвін, але у голосі промайнула сталь. — Або прорвемося.
Тіні знову зблизилися, а дорога під ногами почала тихо стогнати. Світ уламка Лісс відбивався на тріщинах, створюючи ілюзію живого вогню. Вони ступали на шосе Доріг Привидів, і кожен крок відлунював по всесвіту, що пам’ятав усі їхні страхи, всі їхні гріхи.
— Пам’ятай, — тихо сказала Лісс, тримаючи ула-мок перед собою, — не дозволяй тіням бачити тебе слаб-ким. Не дихай страхом, не думай про смерть. Тоді вони не зможуть вкусити твою душу.
— Тоді вперед, — пробурмотів Корвін, стискуючи рушницю. — Хай світ згорає навколо нас.
І вони рушили глибше у шосе, де простір стискався, а час і реальність здавалися розмитими, по-глинаючи все живе, але не здатні торкнутися їхньої рішу-чості.
Попереду, немов відповідаючи на слова Лісс, з ту-ма-ну матеріалізувалася постать — солдат у допадкових обладунках. Метал був розбитий і розплавлений у кіль-кох місцях, оголюючи шкіру, що виглядала, як розпечена смола, наполовину спотворена вогнем, але не вбита. Його обличчя було спотворене до невпізнаваності: половина розплавленої маски стирчала як кістки, а очі — порожні, темні, бездушні. З його рота виривався хрипкий і лама-ний голос, наче він говорив крізь розбите скло.
— Повернися назад, — прохрипів привид. — Ко-роль чекає в кінці. Він пам’ятає ваше ім’я.
Корвін підняв пістолет. Його рука не тремтіла, а серце калатало ритмом, який здавався синхронізованим з власним туманним світом Доріг Привидів.
— Спробуй зупинити нас, — кинув він, відчуваю-чи, як холод тіней стелиться по шкірі.
Привид засміявся. Його сміх був зламаний, спо-творений, наче зламаний радіоприймач, і одразу розчи-нився у диму, що стелився низько по потрісканому ас-фальту. Дим пахнув паленою сіркою і старою кров’ю, злегка щипав очі та ніс.
Лісс схилилася, притиснувши руку до обличчя. З носа текла кров, а очі блищали відразу від страху і світла уламка, який вона тримала. Вона хиталася, балансуючи між пошкодженими тріщинами асфальту, але намагалась зберегти рівновагу.
— Він близько, — прошепотіла вона, голос трем-тів, але зберігав рішучість. — Король Порожнеч. Він шу-кає нас крізь стіни реальності.
Грім прокотився шосе. Це не був природний грім — це було ревіння самого асфальту, голос зруйнованого світу, який пам’ятав кожен крик і кожну смерть. Камінці під ногами затанцювали, відскакуючи в різні боки, а по-вітря сіпалося від вібрації. Небо затремтіло, мов натягну-та струна, і на мить Корвін побачив другий місяць: зубча-стий, багряний, ніби він дивився на них крізь вікно пе-кельної реальності, знущаючись із нормальності світу.
— Ти бачиш це? — прокричав Еліас, стискаючи уламок. — Це не просто світло, це сигнал… він знає, де ми.
— Ми не зупинимося тут, — відказала Лісс, піднімаючи уламок над головою, і його холодне світло облизувало їхні обличчя. — Кожен крок — це крик у його пам’ять. Він ловить нас, але ми можемо його обдурити, якщо будемо швидкими.
Корвін озирнувся на дорогу позаду. Тіні повільно згущувалися, витягаючись у довгі, кістяні руки.
— То що, тікаємо по серцевині цього кошмару? — спитав він, вдивляючись у темряву, де асфальт зникав у тумані.
— Так, — відповіла Лісс, обережно ступаючи впе-ред. — І пам’ятай, тут кожен звук — це слід у пам’яті світу. Якщо будеш кричати або спотикатися — він знайде тебе.
Еліас ковзнув поглядом уздовж Дороги Привидів.
— Кожен з нас вже залишив там шматочок себе, — промовив він тихо. — І якщо не будемо обережні, цей шматочок стане йому їжею.
Корвін підняв пістолет, його погляд твердий і хо-лодний, а серце билося швидше, ніж звуки навколо.
— Тоді вперед, — сказав він, — і нехай світ палає під нашими ногами.
І вони рушили далі, крізь туман і ревіння шосе, де простір спотворювався, а час стискався, залишаючи їх на межі між реальністю та кошмаром, на шляху до зустрічі з самим Королем Порожнеч.
А тоді почався крик.
Це був не людський голос. Він був глибоким, ма-сивним, наче саме існування стогнало під тиском того, хто йде. Вібрації прокочувалися по шосе, віддаючись у грудях і спинному мозку. Кожен камінь під ногами зда-вався резонатором, відлуння розривало повітря і кидало їхні власні крики назад, спотворені і невпізнавані.
— Рухаємося! — крикнув Корвін, схопивши Лісс за руку. Його пальці впивалися у її зап’ястя, і сила хватки нагадувала про сувору необхідність виживання. — Не озирайся!
Вони побігли, а позаду їх переслідувало відлуння того голосу, що рвав тканину реальності. Повітря стало густим, як густа рідина, і кожен вдих давався з більшим зусиллям, наповнюючи легені гнилим запахом бетону, пороху та озонового диму.
Шосе перетворилося на лабіринт. Бетонні уламки зависали у повітрі, ігноруючи закони фізики. Тріщини розширювалися і звужувалися, а асфальтні плити похиту-валися під ногами, немов живі. Вони змінювали поло-ження, наче стежили за кожним їхнім кроком, а тіні від уламків шепотіли щось майже несвідоме, як погроза.
— Тут щось не так! — закричав Еліас, намагаю-чись утримати рівновагу на хитких плитах. Його окуляри, покручені й залиті пилом, майже не давали бачити впе-ред. — Це шосе… воно живе!
Корвін відчув, як під ногами тріщить асфальт, але він не падав — земля, здавалося, відмовлялася його відпускати, тягнула назад, спробуючи втягти в свою роз-кришену пастку.
Раптом Еліас спіткнувся. Його тіло нахилилося вперед, і він ледве не вдарився об гострий шматок бетону. Корвін встиг підхопити його за комір, різко підтягнувши назад.
— Тримайся, вчений! — крикнув Корвін, намага-ючись одночасно утримати рівновагу і тиснути вперед. — Тут не місце для падінь!
— Це місце саме по собі падіння, — прохрипів Еліас, вирівнюючись, але його очі горіли рішучістю. — Навіть якщо світ розірваний… навіть якщо земля сама тебе відкидає… треба йти вперед!
Лісс йшла попереду, кроки її були точними, обе-режними, але швидкими, немов вона танцює серед уламків. Світло уламка, що вона тримала, відбивалося у тріщинах шосе, створюючи рухоме мерехтіння на стінах пустих будівель, які здіймалися з туману.
— Пильнуй обидві сторони! — кричав Корвін. — Вони можуть з’явитися звідки завгодно!
Тіні дійсно почали згущуватися. Летючі уламки асфальту пролітали поруч, відскакуючи від повітря, немов мініатюрні метальні ножі. Де-не-де з тріщин здій-малися тіні — спотворені обличчя і кінцівки, що трем-тіли, мов живі, але не існували по-справжньому. Їхні ру-хи були сповільненими, позбавленими логіки, але страш-ними у своїй беззаперечній цілеспрямованості.
— Лісс! — крикнув Еліас. — Вони близько! Я ба-чу силуети!
— Тримайтеся ближче один до одного! — відповіла дівчина, її очі світяться фосфоресцентним бла-китним, відкидаючи світло на зморшкуваті плити шосе. — Не зупиняйтеся. Цей шлях — наш єдиний шанс.
Корвін підняв револьвер і випустив чергу в те-мряву. Постріли розривали повітря, але тіні лише трохи відсахнулися, а потім повернулися.
— Чорт! — крикнув він, — Вони не зупиняються!
— Тоді ми теж не зупиняємося! — вигукнула Лісс, і її світло мерехтіло все яскравіше, немов оживляючи сам шосе.
І вони побігли далі, асфальт під ногами тріскав, тіні згущувалися, а крик, що розривав повітря, відлунював у нескінченності Доріг Привидів, закликаючи їх йти вперед — до зустрічі з тим, кого всі називали По-рожнім Королем.
З темряви вийшли мисливці.
Вони більше не ховалися. Їхні обличчя були по-криті металевими масками, деформованими, мов їх пла-вили разом із плоттю. Ліхтарі уламків відбивалися від шорстких поверхонь, створюючи мерехтливі відблиски на кривих масках. Рухи мисливців були нелюдськими — ривки, стрибки, викривлені траєкторії, які наче ігнорува-ли гравітацію. Повітря навколо них стискалося, наче сама реальність намагалася втримати цю аномалію.
— Корвіне! — закричала Лісс, кидаючи йому кинджал. Лезо тремтіло від енергії, наче саме прагнуло крові, і світло уламка у її руках відбивалося в ньому, створюючи маленький шторм блискучих спалахів на розбитому асфальті.
Корвін спіймав зброю. Його рухи були точні, відточені роками навичок виживання — руки працювали на автоматі, серце билося в унісон із пострілами. Він від-чував, як адреналін наповнює кожен м’яз, і навіть страх стає ресурсом для точності. Його постріли потрапляли в ціль, але мисливці лише прискорювалися, їхні деформо-вані форми ковзали крізь темряву, мов тіні, які ожили.
— Один впав! — крикнув Еліас, але тут же знизив голос, відчуваючи, що попереду небезпека зростає. — Вони не зупиняться. Вони — відлуння смерті.
— Тоді нехай відлуння почує нашу відповідь, — гаркнув Корвін і метнув гранату прямо в натовп.
Вибухова хвиля підняла хмару пилу та уламків. Метал і бетон злетіли в повітря, а звук вибуху розірвав ніч, здавалося, пробиваючи саму тканину шосе. Лісс проклала шлях через завали, її очі світилися диким, хо-лодним сяйвом, яке ніби жило власним життям, мерех-тячи синім світлом уламка.
— Він говорить до мене, — прошепотіла вона, до-тикаючись пальцями до холодного металу уламка. — Ко-роль Порожнеч. Він знає моє ім’я.
— І ми зробимо так, щоб він його забув, — відру-бав Корвін, витираючи кров з обличчя. Його слова лунали як присяга, мов виклик самому невидимому ворогу.
Попереду дороги сходилися у хаотичне сплетіння розбитого асфальту та іржавих арок, що тяглися догори, мов кістяні пальці мертвого титана. Вони утворювали щось на кшталт ворот — темну, величну, жахливу рамку, яка затягувала погляд і серце.
Звідти піднімався чорний моноліт — Врата При-видів. Вони мерехтіли світлом, яке було одночасно тут і ніде, немов сама реальність стискалася, створюючи ву-зол, який мимоволі хотілося розв’язати. Кожна поверхня воріт відбивала тіні та силуети мисливців, збільшуючи їх у розмірах, немов сама геометрія простору намагається їх зламати.
— Це… воно не може бути реальним, — проше-потів Еліас, очі розширені, він торкався уламка, наче шу-каючи в ньому якесь пояснення. — Ці ворота… вони ди-хають. Вони відчувають нас.
Лісс пройшла вперед на кілька кроків, обережно піднімаючи кинджал. — Не бійся, — сказала вона, погляд спрямований на Корвіна. — Ми пройдемо. Він хоче нас злякати, але ми сильніші, ніж страх.
— Сильніші? — пробурмотів Корвін, оглядаючи вузли арок і тріщини на асфальті, які рухалися і мінялися. — Ми просто ще живі, і це не гарантує перемоги.
— Життя — це вже перемога, — відповіла Лісс, — а далі — наше право боротися.
Еліас підняв руку, вказуючи на вузьку щілину між арками, де можна було пробігти. — Туди! Там ми маємо шанс. Хай Король бачить, що ми не його іграшки.
— Підемо, — кивнув Корвін, стискаючи пістолет і підганяючи Лісс, поки тіні мисливців наближалися, їхні маски блищали у світлі уламка, а самі вони стрибали з неприродною грацією, готові кинутися на будь-яку мить.
Вони рушили вперед, асфальт тріщав під ногами, арки затягували їх поглядом, а Врата Привидів наче ко-втали все, що було живе, готуючи зустріч з самим По-рожнім Королем.
— Це наш вихід, — Еліас кинув погляд назад. Йо-го обличчя, завжди спокійне, тепер було напружене, очі блищали страхом і рішучістю одночасно. — Або пастка.