РОЗДІЛ 2: СЕРДЦЕ ГНИЛІ

Вони втекли в Гниль — джунглі мутованих ліан, що звивалися навколо, наче живі змії, і фосфоресцентних грибів, що світилися моторошним, холодним світлом. Повітря було важким, насиченим гниллю й сіркою, кожен вдих обпалював легені, але одночасно манив своєю отруйною красою. Дерева тут дихали важко, їхні товсті стовбури пульсували, немов серця, а листя вигиналося під власною вагою, утворюючи природні коридори й пастки.

Ліани, вкриті слизом і гнилими наростами, хлюпали під ногами, коли вони пробиралися крізь хащі. Місцями земля була вкрита фосфоресцентними грибами — немов маленькі ліхтарики світлих відтінків синього та зеленого, які підсвічували їхній шлях, але одночасно видавали місцезнаходження. Звуки джунглів були дивно живими: шурхіт гілок, скрегіт невидимих кігтів, тихе бурмотіння повітря — все це створювало відчуття, що їх спостерігає щось давнє й голодне.

Еліас витер кров з губи, розмазуючи червону лінію по щоці. Його очі світилися тривогою, а руки, що стискали уламок, трохи тремтіли.

— Завіт не зупиниться. Вони вірять, що Божественний Спалах очистить світ, — промовив він крізь зуби, ковтаючи пил і запах гнилі. Кристал у його руках світився блідим синім вогнем, кидаючи нерівне світло на обличчя, зморшки і порізи на шкірі.

— Спаливши його знову? — прогарчав Корвін, стискаючи руків’я дробовика так, що пальці побіліли. — Це як лікувати опік вогнем. І при цьому кричати, що ти лікар.

Його очі пробігали хащами, прислухаючись до кожного шелесту, кожного тихого хрускоту. Дерева і ліани, що оточували їх, здавалися живими, готовими вхопити за ноги або руки.

— Вони не бачать різниці між очищенням і знищенням, — сказав Еліас, зупиняючись на мить, погляд його ковзнув крізь густі ліани. — Для них усе, що гниє, — проказа, яку слід вирвати. Навіть якщо це ще живе.

Корвін відчув, як тремтіння напруги проходить по плечах. Він відчував запах гнилі, тепло кристала на долоні Еліаса і холод металу дробовика в своїх руках. Вони йшли обережно, у кожній тіні очікувала пастка: рухома ліана, прихований гриб із токсичним спорами, мутовані створіння, що ховалися серед коріння.

Серед цих хащів час ішов інакше — кожен крок розтягував секунду, кожен вдих приносив присмак смерті й життя водночас. Ліс, здавалось, спостерігав за ними, відчуваючи їхній страх, випробовуючи їхню рішучість.

— Ми пройдемо, — тихо сказав Корвін сам до себе, хоча сам не вірив у ці слова. — Бо інакше нас просто не буде.

І вони йшли далі, глибше у серце Гнилі, де навіть світло уламка не могло розсіяти темряву, але вело їх вперед — через джунглі, що пульсували життям, від якого хотілося відвернутися, і через небезпеку, яка спліталася з самою землею.

Гілочка тріснула, і обидва чоловіки застигли.

— Чув це? — прошепотів Корвін, стискуючи зброю.

— Занадто чітко, — відповів Еліас, його погляд ковзнув по темряві, напружено відчуваючи рух.

Корвін різко обернувся, піднявши рушницю, готовий стріляти, але з тіні постала не загін Завіту. У напівтемряві стояла дівчина, близько двадцяти років. Її тіло було струнким і гнучким, загартованим роками виживання у хащах Гнилі. Очі Лісс сяяли тим самим фосфоресцентним синім, що і уламок — холодним, але живим світлом.

Волосся темне, трохи скуйовджене, спадало нижче плечей, місцями прилипле від вологи та соку джунглів. На ній був тонкий плащ із легкого шкіряного матеріалу, темно-зелений із коричневими вставками. Під плащем виднілися вузькі штани з грубого полотна та високі чоботи з м’якої шкіри. На поясі висів маленький, гострий ніж, на спині — мініатюрний рюкзак із баночками, травами та саморобними пастками. Через плечі перекинута мотузка та кілька гачків для лазіння.

— Лісс… — видихнув Еліас, опускаючи зброю. — Пророк… або ти вже просто досвідчена воїнка.

— Пророк? — вона підняла брови, спокійно, але з легкою іронією. — Мені двадцять. Я пережила більше, ніж деякі люди бачать за все життя. І якщо ви хочете вижити — слухайте уважно.

— Вони шукали тебе, — сказала вона, її голос лунав, спокійний, але рішучий.

— Ти носиш смерть у кишені, солдате, — додала Лісс, поглядом впиваючись у Корвіна, немов бачила через нього все, що він приховував.

— Що ти про це знаєш? — Корвін стиснув уламок міцніше, відчуваючи його холодне дихання крізь рукавички.

— Все. — Лісс посміхнулася тихо, майже ледь чутно. — І Король Порожнечі також. Він уже бачить тебе.

— Король хто? — Корвін насупився. — Ще одна секта з месіанськими комплексами?

— Він не секта, — відповіла Лісс, крокуючи трохи вперед, так що її очі відбивали синє світло уламка. — Він — те, що залишилося від пам’яті цього світу. Те, що Завіт хотів стерти. Але пам’ять живуча. Вона росте.

— І що нам робити? — запитав Еліас. — Тобі й справді зрозуміло, що робити з уламком?

— Більше, ніж ви думаєте, — сказала Лісс, піднявши руку, і блакитне світло уламка прокотилося по її пальцях. — Коли він шепоче мені, я чую не лише страх. Я бачу вибір. І знаю, куди йти.

— Тобі не страшно? — тихо спитав Корвін, не відводячи погляду від її очей.

— Страх — розкіш, яку я залишила на дорозі, — відповіла Лісс, і на її обличчі з’явилася рішуча, непохитна посмішка. — Ми йдемо далі. Серце Гнилі чекає.