РОЗДІЛ 1: ШЕПІТ СЕРЦЕВИНИ

Три дні по тому

Скляні Рівнини, що простягалися перед ним, були місцем, де земля плакала дзеркальними сльозами. Колись тут стояло місто — серце індустрії, осередок цивілізації. Тепер же — мертва пустка, де пісок і камінь сплавилися у кристалічне скло під ударами Божественного Спалаху. Сонце відбивалося від нього, розсіюючи сліпучі промені, які різали очі й шкіру, немов сонячні леза. Скелі і уламки бетонних конструкцій стирчали з-під прозорого покриву, як скелети тварин з минулого світу. Світ навколо був мовчазний, але це було мовчання, що гуділо у вухах, немов відлуння вибухів, що ніколи не припинялися. Вітер пробігав по скляній пустелі, створюючи дивні звуки — шурхіт, що нагадував шепіт, і тріск, немов хтось крокує по крихких кристалах.

Корвін Вейн йшов, кульгаючи. Кожен крок лунав під ним, немов крихка тріщина по цій скляній пустелі. Ребра боліли — з того моменту, як кулі Завіту розірвали його броню, біль не відпускав. Його плащ чіплявся за гострі уламки, рвався й залишав на шкірі подряпини, що пекли. Але ще гірше було інше — осколок у його кишені. Він шепотів. Його голос був наче хвороба, що проникала в кістки, нашіптуючи уривки минулого, які Корвін волів би залишити похованими. Він чув вогняні бурі, бачив очі тих, кого не врятував. Надто багато очей. Надто багато тих, чиї голоси відлунювали у порожнечі, змішуючись із скляним шурхотом, що лунав під ногами.

Небо над Рівнинами було неприродно темним, мов пофарбоване чадом і попелом, а у хмарах час від часу проблискували червоні спалахи, неначе відлуння Божественного Спалаху. Далекі уламки хмарочосів виглядали, як величезні зуби, що проростали крізь скло, тягнучись до горизонту. Іноді вітер піднімав тонкі шари пилу і піску, створюючи дивні танці світла та тіні, немов сам світ розповідав старі, забуті історії.

Вежа Варета була неподалік. Скелетна конструкція, яка більше скидалася на руїни спогадів, ніж на будівлю. Іржавий метал, бетонні уламки, арматура, що стирчала, мов поламані кістки, губилася у тумані пилу. Вона впивалася у горизонт, наче злісний виріст, що не піддається руйнуванню, і навіть серед пустки видавалася живою — ніби зберігала пам’ять про світ, якого вже не було. Біля її підніжжя стирчали розбиті платформи, по яких колись ходили люди, а тепер вони служили лише домом для вітру й тіні. Тут мешкав єдиний чоловік, достатньо божевільний, аби знати відповіді.

Корвін прискорив крок, його черевики тріщали по кристалічному склу, розсипаючи крихти, що блищали, мов вугілля. Кожен звук відлунював у порожнечі, і він відчував себе не просто людиною, а чимось тимчасовим, крихким, загубленим між відлуннями минулого й холодною байдужістю світу. Тінь Вежі росла разом із ним, немов магніт, тягнучи його вперед. Йому залишалося лише пройти останні сотні метрів, перш ніж дізнатися, чи чекатиме на нього відповіді, чи лише нова порція спогадів і страждань.

Вхід до вежі відчинився під ногою Корвіна з оглушливим скрипом, що лунав у порожніх коридорах, наче стародавній скелет протестував проти чужинців. Потік пилу і запах паленого металу вибухнув йому в обличчя, змушуючи закашлятися. Дрібні уламки скла і каміння під ногами скрипіли, розриваючи спокій на шматки. Усередині було темно, лише вузькі смужки світла прорізали сіру сутінь, відбиваючись у склі під ногами та відлунюючи на стінах із облупленого бетону. Повітря пахло іржею, хімією й чимось застарілим, що нагадувало старі лабораторії, стерті часом і руйнуванням.

У центрі цього хаосу, серед безлічі пробірок, механізмів і розкиданих документів, стояв Еліас Варет. Його постава була худорлявою, але впевненою — відчувалася сила розуму, що тримає тіло у напрузі. Він був одягнений у темно-синій лабораторний халат, що колись, напевно, був білим, але тепер вкритий плямами хімікатів, димом і пилом. Під халатом виднілися вузькі штани й грубі черевики, що приглушували кроки на скляній підлозі. Пальці, спотворені чорнилом та слідами кислот, рухалися швидко і впевнено, наче кожна дія була результатом довгих років практики. На шиї висів старий медальйон — маленька деталь, що надавала йому дивної величності, ніби він одночасно вчений і хранитель таємниць.

Еліас схилявся над мікроскопом, обличчя його було зморшкувате, очі заглиблені, а чорнильні плями й тонкі шрами на руках розповідали про роки експериментів та невдач. Його рухи були точні й ритмічні, як у маестро, що керує симфонією хаосу.

— Якщо ти тут, щоб убити мене, — буркнув Еліас, не відводячи погляду від інструментів, — зроби це тихо. У мене тонка робота.

Корвін кинув уламок на стіл. Осколок не просто впав — він заспівав, видихаючи в простір зубчасте блакитне світло, що облизувало стіни, наче жива істота. Повітря задрижало, стеля завібрувала, ніби прокинулося щось, що не мало прокидатися. Пил піднявся клубами, відблиски світла грали на іржавих трубах і тріснутих стінах, а уламки скла крихтами обсипалися під ногами.

Еліас підняв погляд. У його очах промайнула зневага, що миттєво змінилася на те, чого Корвін ще ніколи не бачив у нього — страх.

— Де ти це знайшов? — голос його зірвався, пальці непомітно стиснули краї мікроскопа.

— У церкві. Мертва жриця. Вона сказала, це ключ. Завіт прийшов за ним.

Еліас притиснув долоню до обличчя, залишаючи на шкірі чорнильні плями. Він повільно обернувся, обводячи очима хаос лабораторії, перевіряючи кожен механізм, кожну пляму та уламок, немов шукаючи приховану загрозу.

— Тоді ми у великій дупі, друже. Це фрагмент Серцевини. Не просто реліквія. Це частина тієї штуки, яка вбила цей світ. Порожній Король збирає уламки, аби знову запалити Спалах.