ПРОЛОГ: ІСКРА У ПОПЕЛІ

Ніхто вже не пам’ятав точно, звідки все почалося. Легенди розходилися, мов уламки скла, розкидані по землі після вибуху. Одні казали, що це самі Боги, стомлені людською зухвалістю та нескінченними війнами, опустили свої караючі руки на землю. Вони розкололи небеса і випустили на світло Божественний Спалах — білу пожежу, що випалила материки. Інші шепотіли, ніби все було куди прозаїчніше й страшніше: люди самі вирішили стати богами. Вони підняли у небо чорні ракети з ядерними серцями, вбудованими у двигуни, які могли палити світи. І коли ці серця розірвалися, вибухи вирвали шматки не тільки з ґрунту й міст, а й із самої тканини реальності.

Спочатку небо стало білим. Настільки нестерпно білим, що очі горіли, а повіки згорали ще до того, як встигали моргнути. Світ завмер у сліпоті. Потім прийшла тиша — мертва, всепоглинаюча, така, що навіть вітер, здавалося, зупинився й боявся дихати. І лише після цієї тиші стався крик. Не людський, не божественний — а змішаний, наче мільярди голосів водночас кричали від болю, і цей рев розколював повітря, землю, саму свідомість. Тоді міста розсипалися на скло й попіл, немов були лише тендітними вітражами у руках сліпого.

Коли світ нарешті прокинувся від цього кошмару, він був іншим. Сонце відтоді ховалося за попелястими хмарами, що навіки затягнули небеса. Річки висохли й перетворилися на чорні борозни, наповнені золою та хімічними потоками. Ліси проросли жахливими, перекрученими рослинами, від яких тягло отруйним запахом металу й гнилі. Люди, хто вижив, або навчилися пристосовуватися до цього нового світу, або стали здобиччю — диких звірів, мутованих істот, власних братів, які опустилися до канібалізму.

Минуло тридцять років.

Корвін Вейн стояв серед руїн колишньої церкви, де колись дзвони відлунювали молитвами, а тепер панувала тільки тиша й запах вогкості. Він дивився у криваво-червоне небо. Те небо завжди палало — і не важливо, був це світанок чи ніч. Для нього воно було кольором крові, що застигла в часі. Він ніколи не забував цього відтінку. Це була згущена пам’ять про загибель світів, перемішана з попелом, гаром і криком мільйонів тих, кого стерли у пил.

Ракети, що колись летіли над його головою, залишали шрами не в небі, а в ньому самому. Він пам’ятав, як вогняні бурі поглинали цілі міста, як хмарочоси спалахували, мов велетенські смолоскипи, освітлюючи останні хвилини старого світу. Ці спогади ніколи не згасали — вони жили разом із ним, як рани, які не можна зашити.

Корвін був високим і плечистим чоловіком, чия постава видавала колишнього вояка. Йому було близько п’ятидесяти, але роки в цьому світі рахувалися не календарем, а шрамами, зморшками та втратами. Його обличчя, загартоване вітрами, вогнем і порохом, носило відтінок сталевої суворості. Темна борода з сивиною здавалася радше емблемою витривалості, ніж старості.

Він був одягнений у зношений темно-сірий плащ із каптуром, що приховував його тінь від чужих очей. Під плащем виднівся старий бронежилет, подряпаний, але досі міцний; на ньому були нашиті вручну додаткові кишені, кожна з яких зберігала щось важливе. На поясі висів револьвер великого калібру, метал якого вже потемнів від часу, проте ще світився холодною загрозою. У піхвах — ніж із відламаним кінцем, зате зручний у ближньому бою. Поруч — дві гранати, що виглядали останнім аргументом у світі, де перемовини рідко мали сенс.

За його спиною тягнувся потрісканий шкіряний рюкзак, з якого визирали патрони, обмотана брудними бинтами аптечка, стара фляга і невеликий металевий хрестик, причеплений до ремінця — єдина пам’ять про тих, кого він уже ніколи не побачить. Кожен ремінець, кожна подряпина на його одязі були історією — написаною болем, втратами й тим, що інші називали виживанням. Для нього ж це було просто існуванням у світі, який давно перестав бути домом.

Біля його ніг стогнала жриця. Її груди підіймалися уривчасто, мов крила птаха, що вже не може злетіти. Руки тремтіли, стискаючи пульсуючий уламок кристала, який відбивав світло так, наче в ньому жило чуже серце. Білі шати, колись прикрашені золотистою вишивкою, тепер були роздерті та просякнуті кров’ю, що темними плямами розтікалася по кам’яній підлозі, створюючи моторошні червоні промені, схожі на зловісні символи. На шиї хитався срібний медальйон із символом зниклого ордену — тонкі, майже стерті лінії, які нагадували обриси сонця, що більше не сходило. Волосся, темне й вологе від поту, прилипало до її блідого чола, а губи розтріскалися, ніби давно не знали води.

— Візьми… — її голос був шепотом, але у цьому шепоті бриніло щось більше, ніж прохання. Це був наказ. Остання заповідь. — Перш ніж люди Порожнього Короля повернуться. Вони завжди повертаються…

Її слова зависли у повітрі, наче тінь, і Корвін мимоволі підняв голову, вслухаючись у тріщини тиші довкола. Руїни церкви дихали старим холодом: десь у височині потріскувала стеля, зі стін спадали шматки обсмаленого тиньку, а між колонами свистів вітер, ніби намагаючись стерти їхні голоси.

Він присів поруч, відкинувши каптур, і вдивився в її очі. Там не було страху. Лише світіння — слабке, блакитне, ледь вловиме. Те саме світло він бачив у Лісс, коли вперше зустрів її серед туманів Гнилі. Те саме світло він бачив у тих, хто торкався Божественного Спалаху і вижив… заплативши частиною душі, віддавши щось назавжди.

— Хто такий цей Порожній Король? — запитав Корвін, і голос його був сухим, наче він уже чув відповідь, але хотів почути її ще раз, з чужих вуст, щоб упевнитися. — І чому його люди полюють за уламками?

Жриця повільно заплющила очі, немов бачила його через біль, а не крізь повіки. Її вуста розтяглися в посмішці, що не знала страху.