14.

У спальні була напівтемрява, лише лампа біля ліжка відкидала велику пляму світла на стіні. Каріна почула якісь звуки за дверима, та вони видалися їй новим маренням. Їй навіть здалося, що хтось відчинив двері до кімнати. Та повіки були важкими, і вона от-от мала провалитися знову в сон. 

— Можна? — почула вона знайомий голос. 

Сьогодні її весь день мучили сни та спогади щасливих моментів разом зі Святом. Вона навіть не могла уявити, що він дійсно зараз закотив візок на поріг спальні. Каріні це видалося ще одним сном. Вона лише трохи кивнула головою, щоб не порушити марення, що їй привиділося. 

«Він повернувся…» — відгукнулося десь на підсвідомості. 

Обережно й якомога тихіше Свят закотив візок та розмістився майже біля самого ліжка. При бажанні він міг простягнути руку й покласти її на ліжко. Світло відбилося від його обличчя, і вигляд у нього був стурбований. 

— Ми можемо поговорити? — запитав він. Каріна все ще боролася з собою, вирішуючи, справжній він чи лише плід її уяви. 

— Звісно, — вона простягнула до нього руку, та в останню хвилину її прибрала. 

— Чому ти досі не пішла? — у голосі не було ні звинувачень, ні претензій, лише трохи цікавості. 

— Я просто не можу, — Каріна була щира. 

Як би їй не було боляче, та піти вона просто не могла. Спочатку вона думала, що це почуття провини. Та це вже давно було не так. 

— Ти нічого мені не винна, — у голосі було стільки болю. — Ти нічого не обіцяла. 

— Але ж ми… — Каріна вже й сама не знала, хто вони один одному. 

— Нас уже давно не існує… — він ніби відповів на питання, якого ніхто не задавав. 

— Пробач, пробач мені, це я все зруйнувала, — Каріна привстала на ліжку й знову спробувала наблизитися до Свята. — Я не думала, коли писала те повідомлення… 

— Та ні, ти просто написала правду. То чому зараз знову ховаєшся за брехнею? 

— Тому… тому, що тобі потрібна допомога й тому що я винна. 

— Ти ні в чому не винна, не ти… стріляла в мене, — на хвилинку Свят запнувся.

Здається, він вперше вимовив ці слова вголос. У кімнаті запанувала тиша. І було лише чути, як двоє людей дихають. Їхнє дихання могло зараз розповісти більше, ніж їхні слова. Каріні здалося, що вона задихається, що в кімнаті не вистачає кисню. Її вдихи були швидкі та різкі. Натомість дихання Свята було глибоким та важким, ніби зараз він тримає громіздкий тягар на своїх плечах та грудях. 

— Я все ще тебе кохаю, — Каріна не сказала, скоріше видихнула ці слова. 

— Того, кого ти кохаєш, більше не існує. Він помер там, на позиціях разом з усіма, — Свят навпаки не говорив, кричав. 

— Але ти живий. Ти тут. Свят розвернув візок та покотив його до вікна. 

— Ні, я лише тінь себе. Один фрагмент, який навіщось оживили, — він сказав це дуже тихо, ледве чутно. 

— То ти мене більше не кохаєш? — Каріна сіла на ліжко, підтягнувши ноги під себе, закутуючись у ковдру. Вона не бачила обличчя Свята, лише його обрис біля вікна. 

— Людина, що колись тебе кохала, померла. Змирися зрештою з цим, — він до болю стиснув поруччя візка. 

У кімнаті стало ще темніше, і навіть лампа була не в змозі подолати цю темряву. Двоє сиділи й навіть не дивилися один на одного. Та попри це щось їх все ж об’єднувало. Хоч кожен намагався це сховати. 

— А може, все ще можливо повернути… — Каріна заговорила першою. 

— Повернути що? Ноги, час, слова… Мене вже не полагодиш, — слова відбилися від вікна й рознеслися по кімнаті. 

— Добре. Добре. Але дозволь мені залишитися поруч, — вона вже відкинула ковдру й хотіла підійти ближче. Ця відстань між ними її просто вбивала. 

— Навіщо? 

— Я знаю, що десь там глибоко все ще є ти, — вона знову зупинилася напівшляху. 

— Я не стану колишнім. Не тіш себе ілюзіями. 

— Ні, просто потрібно більше часу. Це ти. Ти справжній. Інший би зараз не прийшов, — Каріна вірила кожному слову, що сказала. 

Вперше за довгі місяці Свят поводив себе так, як міг тільки він. І зараз вона бачила тільки його. Не візок, а саме Свята, його вміння бути щирим, жертовним, думати перш за все про інших. 

— Я прийшов, бо хочу тебе відпустити. Якщо ти не можеш піти сама, — його слова знову це підтвердили. 

Вона переконувалася в цьому все більше. 

«Можливо, у мене є шанс» — озвався голос у голові, і одночасно з ним виникла картинка з лікарняної палати, як Свят дивиться на Лідію. Каріна повільно опустилася на край ліжка. Її почало вже трохи морозити, далася взнаки відсутність ковдри. 

— Відпустити, щоб бути з нею? — слова прозвучали тихо, за ними Каріна ховала ком, що вже підступив до горла. 

— Вона поїхала на фронт, і я не зміг її зупинити, — Свят розвернув візок і тепер дивився на Каріну. Його здивувало її питання. 

— Ти кохаєш її? — Каріна все ж не стримала сліз. Вона добре знала відповідь, та навіщось хотіла почути її від Свята вголос. Але він не поспішав відповідати. Лише під’їхав ближче до ліжка. Він навіть спробував накинути на Каріну край ковдри, бо вона вже вся тремтіла. 

— Не знаю, вона просто знає мене такого, лише такого, — і це була єдина правда, яку він зараз міг озвучити. 

— Дозволь мені також дізнатися тебе тим, ким ти є зараз, — Каріна схопилася за ці слова, як за останню надію. 

— Навіщо? Навіщо я тобі такий. Навіщо я будь-кому такий, — Свят знову від’їхав на безпечну відстань, на відстань витягнутої руки. Він зараз найбільше боявся, що Каріна доторкнеться до нього й він не витримає. 

— Але ти можеш змінитися. 

— А якщо я не хочу змінюватися, — він знову відкотив візок до вікна. З Каріниними словами він зараз бачив десь там далеко за вікном образ Лідії. Як вона перев’язує рани на швидкості, їдучи в напівтемному еваку. 

— Навіть заради неї, — слова прозвучали на фоні цього видіння. 

— Особливо через неї. Вона відшукала мене в темряві, та я не можу погасити її світла.