13.

Сьогодні Каріна прокинулася й зрозуміла, що захворіла. Ніби нічого особливого. Та вона просто не змогла встати з ліжка. Гарячка вже набирала обертів, і все тіло ломило від болю. В один момент на неї звалилася вся втома цих кількох місяців, ніби вона просто стояла десь поряд і тільки-но чекала, коли Каріна оступиться. Вона не хотіла дзвонити матері Свята, та просто не мала іншого вибору. 

— Будь ласка, приїжджайте! — попросила вона Людмилу Станіславівну. 

За годину жінка вже була тут. Тихо відкрила двері своїм запасним ключем. Каріна почула шарудіння пакетів у коридорі й знову провалилася в сон. Людмила Станіславівна розпочала з кухні. Розігріла їжу з контейнера, що привезла з дому. Заварила трав’яний чай. Усе склала на тацю й лише тоді рушила до вітальні. Свят, як завжди, сидів біля вікна. Тут і стояв невеликий столик. У дальньому кутку ліжко й комод біля нього. Решту меблів Каріна попросила майстрів винести, коли ставили ліжко. Щоб було більше вільного місця. Жінка була здивована окремим ліжком, хоч і згадала, що Свят щось таке казав.

Вона мовчки підійшла та поставила тацю на столик. Обійняла сина та поцілувала його в лоб. І трохи видихнула з полегшенням. Каріна сказала щось про температуру, і жінка переймалася, щоб Свят не підхопив хворобу також. 

— Синку, поїж, охолоне ж, — промовила вона, коли Свят ніяк не зреагував на їжу. 

— Я не голодний. Залиш, потім поїм, — він відповів, навіть не подивившись на їжу.

— Може, ти щось хочеш? — трохи здивовано. Мати намагалася розпочати розмову. 

— Ні, все добре. 

— То що там каже лікар? Коли ви до нього їздили? — запитала вона, хоч і знала відповідь. Каріна все їй детально повідомила. 

— Минулого тижня, — байдуже відповів Свят. 

Він не мав бажання продовжувати розмову. Жінка ще кілька хвилин постояла та тихо вийшла, залишивши його нарешті в спокої.

Він дістав з бокової кишені візка якусь книгу й просто кілька хвилин тримав її в руках. Свят не дивився на книгу й не читав, лише тримав. Його руки трохи тремтіли, але з часом він опанував себе й лише тоді знову заховав цю книгу в кишеню. 

Тим часом Людмила Станіславівна заглянула до Каріни й виявила в неї сильний жар. Дівчина вже навіть трохи марила уві сні. 

— Пробач мені… повернись до мене… — шепотіла вона, не прокидаючись. 

Її шкіра палала. І вся вона була мокра. Жінка насилу її розбудила та змусила прийняти ліки. Та це була остання порція жарознижувального. 

Врешті, дочекавшись доглядальниці, вона поспішила до аптеки. Купила цілий пакет ліків та швидко повернулася назад. 

Тихо привідкривши двері до вітальні, Людмила Станіславівна побачила, як Лариса Миколаївна вправно робить масаж, розминаючи кожен сантиметр ноги до самої ампутації. Та щойно Свят побачив матір, накинув ковдру на себе, збиваючи руки доглядальниці. Лариса Миколаївна підійшла та закрила двері. 

Завжди зібрана та стримана Людмила Станіславівна зараз не могла стримати сліз. Вона вперше побачила сина без ніг. Знала про це. Та виявилося, знати й бачити — різні речі. 

Це стало для неї новим шоком. Не сама ампутація, а те, як вона на неї зреагувала. Усе її тіло зараз тремтіло, ніби від обпікаючого холоду. А ще боліло, що син ховається від неї. Їй знадобилися великі зусилля, щоб знову опанувати себе, бо поруч у сусідній кімнаті зараз лежала ще одна людина, що потребувала її допомоги. 

Вона принесла ліки й, перевіряючи температуру Каріни, тихенько нашіптувала: 

— Бідненька моя, чому ж ти нічого не казала… 

Каріна лише кілька разів прокидалася та все ще погано усвідомлювала, що відбувається. Деякі ліки діяли на неї як снодійне. Та вона відчула, що хтось є поруч, і від цього ставало трохи легше. 

Час, відведений на всі процедури, вже закінчився, і Лариса Миколаївна збиралася додому.

— Може, чаю? — запропонувала Людмила Станіславівна, яка дуже хотіла поговорити.

— Так, не відмовлюся, якщо це буде доречно, — доглядальниця мала багато років досвіду й уже добре розумілася на намірах таких запрошень. 

— А Каріну він також не підпускає? — запитала мати те, що її справді цікавило. 

— Каріна зазвичай у цей час іде з дому у своїх справах, — доглядальниця вміла згладжувати кути, хоч добре зрозуміла, про що саме запитала жінка. — До речі, а де вона? 

— Захворіла, чесно кажучи, не знаю, що з нею. Температура, марить, але це не застуда. Сподіваюся, що це не щось заразне. 

— Це виснаження. Я таке часто бачу. Люди, що постійно поруч, повністю забувають про свої власні потреби. Особливо коли, піклуючись, не отримують зворотної віддачі. — Лише сказавши це, Лариса Миколаївна зрозуміла, що сказала зайве. 

— Він так і відмовляється від протезування? — жінка теж вирішила перевести тему розмови в інший бік. 

— Так. І не варто наполягати. Поки він сам не захоче, це все буде марною справою. Жоден, навіть найкращий протез йому не підійде. 

Жінка задумалася. Якісь деталі вже почали малювати загальну картину. Та все ж вона ще залишалася в тумані. Доглядальниця вирішила, що їй уже час іти, вона навчилася бути непомітною за роки роботи й при цьому бачити все. 

Людмила Станіславівна навіть не помітила, як день добіг кінця. На вечір Каріні стало трохи краще, і вона навіть змогла поїсти. Свят знову сидів біля вікна, коли мати принесла йому вечерю. Та тепер вона навіть побачила здивування в його погляді. 

— Щось не так, синку? — запитала вона, ставлячи тацю. 

— Каріна пішла? — відповів він запитанням. 

— Ні, вона трохи прихворіла й покликала мене, — тепер і вона не приховувала свого здивування. 

Та Свят більше нічого не сказав. 

— Може, мені залишитися у вас на ніч? 

— Ні, не треба. Все гаразд, — Свят почав їсти, ніби хотів, щоб вона скоріше пішла.

Врешті, завершивши всі справи, Людмила Станіславівна так само тихо пішла, як і прийшла вранці. Вийшовши на вулицю, вона ще довго стояла й дивилася на два вікна, в яких горіло світло. Приємний, майже літній вітерець колихав волосся, що розтріпалося за день. Та їй він здавався дуже холодним.