12.

Тепер їхні дні та ночі стали саме такими. 

Як танець двох, що навіть не торкаються один одного, не зустрічаються поглядами. Сповнені рутини, довгих пауз та незручних миттєвостей. 

Каріна прокидається рано, та не виходить зі спальні, доки не почує двері від ванної кімнати. Це її сигнал, що Свят прокинувся й устав. Тоді вона біжить похапцем на кухню й готує сніданок. Щось просте та звичне. Каву та бутерброди. Залишає тацю для нього. Та він не заїжджає до кухні. І вона почала приносити їжу йому у вітальню. Іноді вона встигає зробити це ще до того, як він повернеться з ванної, а іноді ні. І тоді вона чує його холодне й ввічливе: 

— Дякую, — і це б’є сильніше за мовчання. 

Вона тікає до ванної кімнати й дозволяє собі плакати під душем. 

А Свят займає позицію біля вікна. Він майже не покидає вітальню, тільки за нагальної потреби. Здається, що він просто продовжує нести свій пост тут, у цій вітальні. Він може кілька годин сидіти й дивитися у вікно. У ці моменти він ніби опиняється в зовсім іншому місці. Десь дуже далеко. І майже нічого не чує та не бачить. 

Каріна забирає напівповну тацю та знову втікає до кухні. Вона їсть похапцем, між справами та роботою. Кухня — тепер це місце її сховку. Тут вона проводить майже весь свій час. Ховає свій біль та працює за ноутбуком, вирішуючи робочі моменти.

Іноді вона чує звук коліщаток у коридорі. Дивилася на порожній дверний отвір та чекає. 

«А може сьогодні, а може зараз» — лише одна думка, за яку вона тримається. 

Чекає, що він її покличе чи може приїде сам. Та звук знову віддаляється. 

Звук коліщаток замість музики. Якось Каріна побачила, як Свят затулив вуха, коли вона увімкнула музику трохи голосніше. Тепер — лише в одному навушнику й то не завжди, бо незручно. 

Наче за розкладом в один і той самий час приходить доглядальниця. І це кілька годин, під час яких Каріна видихає. Вона швидко йде до магазину чи просто на прогулянку. Щоб ковтнути повітря. Вирватися, хоч ненадовго, з цієї квартири та цього мовчазного танцю. 

Бо доглядальниця — це єдина жива душа, що він підпускає до себе. До свого тіла. З ким говорить. Навіть розмови з мамою Свят зводить до кількох фраз телефоном. 

Та все це лишається за зачиненими дверима, за сімома печатками. Які Каріна так і не може зірвати. Лише уривки фраз, розмов. Той мінімум, що вдається випитати. 

— Ну, як він сьогодні? — питає вона доглядальницю, тітку Ларису, огрядну жіночку, що раніше працювала в міській лікарні. Її руки вміли все, а очі бачили багато.

— Та ніби добре. Головне, що спокійний. Потрохи звикає, — відповідає вона завжди одне й те саме. 

— Може, вже час почати фізіотерапію? Він скаржиться на біль? — Каріна намагається дізнатися хоч якусь інформацію. 

— Ви про протезування? 

— Так. 

— Він цього не хоче. Відмовляється постійно, як тільки я про це говорю. 

І ця розмова повторювалася майже щодня. 

— То що, він назавжди залишиться в цьому інвалідному візку? — Каріна промовила сьогодні це набагато голосніше, ніж хотіла. 

Вона змирилася з багатьма речами. 

Прийняла, що майже одразу Свят попросив про ще одне ліжко, яке поставили у вітальні, і тепер він майже не покидає цю кімнату. 

«Добре, хай буде так», — погодилася Каріна, коли повернулася знову спати до ліжка, що тепер було завеликим і таким холодним. 

Спальня стала найболючішим місцем, якого Каріна уникала до самого вечора. 

Терпіла тишу без розмов, що давила на неї в цій квартирі щохвилини. 

Відмовилася від усього, підлаштувала свій розклад та плани під розпорядок Свята.

Навіть на незримий розподіл квартири вона також погодилася мовчки. 

Та на це вона погодитися не могла. Не могла прийняти. 

«Усе що завгодно: протези, милиці та не цей клятий візок.» 

Візок, що переїхав їхнє життя й розділив на дві половини. Каріна винила в усьому саме його. Бо як не його, то кого? Себе… 

Їй здавалося, що якщо його не буде, Свят знову стане колишнім, її Святом. Бо ніхто не бачить протезів під тканиною штанів. Ніхто не звертатиме на це уваги. І все буде, як колись… Ну майже… 

І вона шукала. І закривала очі на цей візок. Кожен раз вона намагалася відшукати в цьому чоловікові свого Свята. Хоч маленьку частинку чи хоча б натяк на нього колишнього. На того, за яким вона так скучила. 

Вона скучила за гомінкими сніданками, коли він пив гірку каву й залишав її на губах під час поцілунку. 

За тим, як він тихо наспівував якусь мелодію, працюючи над новим проєктом на ноутбуці. 

Як крутилася перед ним у новій сукні, а він пожирав її очима. Як сам обирав ці сукні для неї. 

За спільними вечерями, що готували разом, створюючи на кухні справжній хаос. Як він вчив її готувати. 

За шумом вечірок та натовпом людей, де він дивився лише на неї. І за тишею, яка не боліла й не давила. 

За сюрпризами, які Свят постійно влаштовував. Та тихими вечорами, коли він читав книгу, поклавши голову на її колінах.

І звісно, шаленими ночами пристрасті, що вибухала між ними. 

Та все лише залишалося спогадом. Далеким та нереальним. 

Дні й далі повільно змінювалися тижнями, тижні — місяцями. А решта залишалася незмінною. Застиглою в часі та моменті одного дня.