11.

Та врешті Каріна отримала відстрочку ще на місяць. 

І вона була справді вдячна лікарю, що той все ще не хотів підписувати переведення.

 І з острахом очікувала приїзду Свята. 

Вона підготувала все, ніби перебудувала заново помешкання, але так і не змогла підготувати себе. 

Перила, ширші дверні отвори, зняті пороги — майстри зробили все швидко та максимально комфортно. Вони знали, що треба робити. Мали багато вже таких замовлень. Навіть знайшла доглядальницю, що раніше була медсестрою, яка приходитиме майже щодня. 

Каріна відкрила вікно та крутила пачку цигарок, нервуючись. Ось-ось мала приїхати Людмила Станіславівна зі Святославом. Вона побачила, як під’їхала машина, спеціально переобладнана для поїздок людей з особливими потребами. Тепер вона знала й такі слова. 

Перш за все хотіла кинутися назустріч, та лише застигла посеред кухні. Вона чула звук ліфта, що підіймався. Ключ, яким відкрили двері. Кожен крок та кожен звук. Але вона продовжувала й далі стояти посеред кухні, неначе статуя, що застигла в часі, як дружина Лота, що наважилася обернутися. 

А за межами кухні вже вирувало нове життя. Людмила Станіславівна піклувалася, накручуючи кола навколо сина: 

— Може, хочеш відпочити з дороги? Чи поїсти? Я зараз скажу Каріні, вона все зробить.

— Нічого не потрібно, — слова відбилися від стін і влучили в саме серце Каріни.

Машинально вона поставила чайник та почала робити бутерброди. Навіть не розуміючи, навіщо, просто потрібно було чимось зайняти руки.

 Коли вона зайшла до кімнати, Свят сидів у візку й дивився у вікно. Кудись у далечінь, ніби вона була зовсім близько, ніби потрібно лише встати та простягнути руку.

Людмила Станіславівна діставала речі з пакетів, і з кожним разом у Каріну вдарялася нова хвиля аромату. Того самого з лікарні, що поєднує в собі антисептик, піт та сльози й гіркий присмак ліків, що одразу осідає в роті. Вона ледве стримала позив до блювання, що вже скував горло. 

Ковтнула кілька ковтків трав’яного чаю, що щойно зробила. Це трохи допомогло, і вона змогла закинути речі до пральної машини. Ванну кімнату також майже повністю переобладнали, і пральну машину було переставлено до кухні. 

— Ну все, я поїхала. Завтра прийду, — Людмила Станіславівна тихо зачинила за собою вхідні двері. 

Каріна знову підійшла до дверей кімнати, вона хотіла навіть зайти й щось сказати, та побачила, що Свят за весь цей час навіть не змінив положення — зупинилася. Він так і сидів, лише іноді сильніше стискаючи підлокітники руками. Так сильно, що руки починали біліти. Каріна переставляла посуд, складала рушники, навіщо відчиняла та зачиняла холодильник — робила все, щоб тільки відволіктися. І лише періодично заходила до кімнати, поглянути, як там Свят. 

Квартира поступово занурювалася в тишу, яку порушив телефонний дзвінок. Свят здригнувся — ось і вся реакція. 

— Так, — байдуже відповіла Каріна. 

— Привітики, ну що, привезли? Коли до вас у гості можна? — радісний голос пролунав на всю кімнату. 

Здається, Каріна випадково натисла «динамік». Та Святослав ніяким чином не зреагував. Здавалося, йому було зовсім байдуже. 

— Ні, Святу треба відпочити та відновитися. Може, колись потім, — Каріна говорила швидко, все ще очікуючи на реакцію. 

— Ну тоді ти приходь, коли забажаєш. 

— Я, ні, я, мабуть, не можу… — і Каріна поклала слухавку. 

— Чого ж не пішла? — його слова, наповнені сарказмом та болем. 

За мить Каріна вже була біля Свята. 

— А якщо… тобі щось знадобиться… — та погляд знову вдарив батогом, і вона зупинилася. 

— Може, хочеш їсти чи… — Каріна лише шукала причину піти. 

— Роби що хоч… — і більше Свят не сказав ні слова. 

Доки кімнату не огорнула не тільки тиша, а ще й сутінки вечора. Каріна сиділа на підлозі біля візка, всього на відстані витягнутої руки й одночасно так далеко. Вона не впізнавала людину, що кохала. Все ще кохала. Це був не Свят. 

Навіть ображаючись, він ніколи не був жорстоким. Сильний, витривалий, однозначно справедливий та небайдужим. Людина, що так любить тварин, не може бути жорстокою. 

Один випадок ще зі школи ожив у пам’яті. Звичайний шкільний день, нічого особливого: коротка перерва, галас у коридорі, штовханина біля сходів. 

Хлопця з паралельного класу — худого, вічно з опущеними плечима та наляканими очима — знову притисли до стіни. Сміялися, шарпали рюкзак, сипали словами, які болять більше, ніж удари. Свят не підвищував голосу. Не ліз у бійку. Просто став між ними. Спокійно, без поспіху. 

— Відпустіть, — сказав він так, ніби це було єдине можливе рішення. 

Ті ще щось буркнули, але відступили. Уже тоді його поважали. І вчителі, й учні. Бо в ньому було щось легке, невловиме, але вже тоді потужне. І це було справжнє, не показуха. Потім Свят мовчки підняв рюкзак, подав хлопцеві й навіть не подивився, чи той дякує. Просто пішов. Він був саме таким. 

А це  зараз — була зовсім інша людина, їй невідома. Вперше Каріні стало навіть страшно, і це нове почуття викликало ще більшу хвилю провини. 

— Час спати… — дуже тихо, майже пошепки промовила Каріна. 

Повільно й обережно Свят розвернув візок та поїхав до ванної кімнати. Каріна пішла слідом, та він закрив двері перед її обличчям. 

— Я, я хотіла допомогти… — слова повисли в тиші. 

Вона розтелила ліжко. Та сіла на самий його край. Рука торкалася приємного хутра покривала, пробуджуючи спогади. 

Колись це ліжко було їхнім прихистком. Таємним місцем. Вони лежали тут валетом, дуріли, сміялися з дрібниць і слухали, як за вікном дощ б’ється об підвіконня. Лоскотали щиколотки та губили гаджети. Свят завжди притягував її ближче, навіть уві сні, ніби боявся загубити. Вони просто були в закутках цієї ковдри. 

Коліщатко візочка вдарилося об двері. 

Свят заїхав до кімнати, та вже розвертав візок. 

— Ні, ні, будь ласка, залишся… — вигукнула Каріна, бачачи, що він уже їде з їхньої спальні.