10.

Додому вона поверталася плацкартом, бо лише там залишилися квитки. Ціла купа людей, що постійно створювала додатковий шум. Діти, що тихо плакали та тулилися до батьків — вони поверталися додому. Люди, втомлені життям та постійною дорогою, весь час у русі, не даючи собі права зупинитися. Ті, хто ховалися за маскою веселої компанії, а насправді були найсамотнішими. 

І вона, що не пасувала зараз до жодної категорії. Каріна вчепилася у свою валізу та сиділа мовчки. Та в її голові були справжні баталії. Вона кохала Свята та хотіла бути з ним. Але тепер лише зрозуміла, що то лише вершина айсберга. 

Вперше хтось привідкрив їй те, що було завжди сховане під товщею води. Те, про що не говорять на загал. І вона відчула себе кораблем, що зараз вріжеться в цей айсберг на повному ходу. 

Звісно, все, що вона могла зробити, це дати задню. Швидко й стрімко. Не обдумуючи нічого. Вона зникла, і цього разу навіть не написала повідомлення. Не зустрілася з лікарем. Так і не змогла провідати Свята. Покинула й волонтерський центр. Просто кидала речі, що побачила, до валізи. Вона забула про їжу в холодильнику та про деякі особисті речі у ванній кімнаті. І зникла з готелю, як злодії з місця злочину. 

Потяг віз її додому. І Каріна хотіла вірити, що це допоможе. Полагодить її, збере все докупи та наведе лад. Та десь глибоко всередині вона вже знала, що то самообман. Дорога здалася їй шалено довгою, ніби в два рази довшою, ніж коли вона їхала сюди. Вона рахувала стовпи, що пролітали у вікні, тільки для того, щоб хоч трохи відволіктися. 

Каріна розглядала подорожніх, що так само, як і вона, опинилися в цьому потязі. Якщо він хоч трохи затримається, всі вони будуть змушені зустрічати Новий рік у потязі. І мало хто радів з такої перспективи. 

Перон рідного міста зустрів її сніжними заметами та кучугурами. Святкові ліхтарики де-не-де все ж вказували напрямок. Навіть тут цього року святкування були значно скромнішими, ніж зазвичай. Війна вже простягла свої щупальця й сюди. Та вулиці були зовсім безлюдними, лише кілька сміливців-таксистів, що вирішили працювати в комендантську годину. 

Та щойно Каріна зайшла до квартири, їй здалося, що вона все ж змогла зупинити час. Тут усе було так, як треба, на своїх місцях. Вона нарешті видихнула. 

Пройшлася квартирою. Увімкнула на кухні кавомашину, її шипіння та аромат одразу ж заполонили кухню. Каріна зробила кілька ковтків та вже очікувала на насолоду, натомість кава здалася їй занадто гіркою. 

«Так, як постійно говорив Свят: Гірка», — голос у голові пролунав відлунням. 

Вона й не помітила, як звикла до розчинної в пластиковому стаканчику. 

І нарешті ліжко, її ліжко. М’яке та зручне. Якщо дух не знаходив спокою, то хоч тіло відпочине. І Каріна провалилася в сон у момент, коли решта світу зустрічала прихід нового року.  Не на гучній вечірці, не в колі друзів. Лише вона і ліжко, що прийняло її в свої обійми. Не засуджувало, а просто було поруч. 

На ранок Каріна прокинулася досить рано, як для першого січня. І це також було нове відчуття. Побачити, як сходить сонце в перший день нового року. Як його промінці торкаються снігу та іскрять дужче за феєрверки. Каріна стояла біля відчиненого вікна, дихала прохолодою та свіжістю, дозволяла сонцю гратися з нею, і на мить, лише на мить, у голові промайнула думка: 

«А може, я зможу. Чи хоча б спробую.» 

Та телефонний дзвінок став новим вибухом у момент, коли Каріна почала знову дихати: 

— Ми маємо забрати його додому, — Людмила Станіславівна навіть не привіталася. 

— Так, що вже звільнилося місце? — Каріна навіть розгубилася на мить. 

— Місце? Мені обіцяли. Але… це колись, а зараз… ми маємо його забрати, — жінка повторювала все це, як молитву. 

— Якщо не в лікарню, то додому. 

Запала тиша. Кожна думала про своє, кожна бачила це по-своєму. 

— Я вже почала все готувати, — врешті Людмила Станіславівна вирішила поставити крапку. 

— Можливо, спочатку наймемо когось? — Каріні здалося, що з кімнати почало зникати все повітря. 

Вона опинилася на межі. В очах знову — палата й погляд Свята. А в голові голоси інших жінок. 

— Можливо. А що, самі не справимося? Ну, немає в нього ніг і що… 

— Він не хоче, щоб я була поруч. І може, так буде краще… хоча б на початку, — Каріна змовчала про причини. 

Та її голос її видав. За мить і почнеться істерика. І не просто, щоб домогтися свого. А справжня, що виривалася з самого нутра. 

— Ви що, посварилися? — здивовано запитала мати. 

— Це не має значення, — це були слова повного безсилля. Каріна просто хотіла завершити розмову, та покласти слухавку просто не могла. 

— Так, звісно, зараз усім важко. Ще помиритеся. 

— Я вже в цьому не впевнена… 

— Хочеш, щоб я приїхала? Ти, мабуть, просто втомилася. 

— Ні, я повернулася вчора. 

У телефоні знову запала тиша. Каріна тихо опустилася на підлогу. Вона лежала посеред кімнати, прийнявши позу ембріона. 

— То він що, залишився там сам одненький. Знову, — це був крик, що прорвався через телефон. 

Здалося, що Людмила Станіславівна зараз фізично перебуває в цій кімнаті, ба більше — стоїть просто над головою. 

— Він не хоче нікого бачити, — Каріна не говорила, вона прошепотіла. 

— Усі святі. Та що ж це робиться? От відчувало моє серце, що щось не так. 

У телефоні вже лунали гудки, та Каріна так і продовжувала лежати на підлозі. Здавалося, що минуле наздогнало її. Через кілька хвилин прийшло повідомлення від Людмили Станіславівни: 

«Відшукай курси з догляду за хворими чи доглядальницю. Знайди реабілітаційний центр. Знайди майстрів, що переобладнають квартиру. Я поїхала за сином.»

 Каріна все ще не могла поворухнутися. Вона хотіла тікати, та вже не було куди. Вона знову перечитала повідомлення. 

У неї знову був план. Основа, за яку вона зараз могла триматися. 

«Це ж просто, просто дотримуватися плану», — вона повторювала собі це знову й знову, неначе мантру.