9.

Посилка прийшла саме вчасно. 

Людмила Станіславівна склала справжній бенкет у цю коробку. Тут були домашні пироги з сиром та кручениками, ну і звісно хмиз. Солодощі, які полюбляють і діти, і дорослі. І ще кілька баночок з домашнім салом, ароматним та пахнючим, копченим не тільки соломою, а ще й ліщиною. 

Каріна попросила кілька светрів для Свята, і тепер вони також пахли випічкою та домом. 

Та вона не пішла до шпиталю. Натомість зібрала все це й понесла у волонтерський центр. 

— Світлано, ти ще підеш сьогодні до шпиталю? 

— Так, саме збиралася. 

— Ось тут домашнє. 

— Передати Святу? 

— Ні, ми це зараз розділимо на всіх. 

А светри вона залишила собі.

— Чудові вийшли їм торбинки до свята. Ну все, зустрінемося вже в новому році. 

— Так, зустрінемося… 

Кілька днів центр буде зачинений, і лише зараз Каріна усвідомила, що не знає, що їй робити всі ці дні. 

«Може, й справді варто було поїхати додому?» 

За цей час вона вже трохи орієнтувалася в місті, і тому просто вирішила прогулятися. До Різдва залишалися лічені години. Вулиці потрохи ставали ще безлюднішими, ніж зазвичай. 

Це буде, мабуть, перше її Різдво, що вона святкуватиме сама. Раптом Каріні так захотілося всього: куті, вареників, пирогів, усього, що раніше вона оминала за святковим столом і їла лише трохи — для годиться. 

Вона знайшла відчинений супермаркет і накупила всього потроху. Та їй здалося й цього замало. Швидко відшукавши доставку, вона зробила й онлайн-замовлення з дорогого ресторану. 

У холі готелю навіть поставили ялинку, та її вогники зовсім не приносили радості й відчуття свята, вони були штучними, як і сама ялинка. Здавалося, що одна справжня гілочка сосни чи ялини варта всіх скарбів. 

Номер зустрів її, як завжди, пусткою. Ніби ховаючись від холоду, вона одягла Святового светра. Великий за розміром та з довгими рукавами, він єдиний приносив зараз затишок у цей безликий номер готелю. 

Каріна виклала частину їжі на стіл, решту ж сховала в холодильник. Посунула стіл під самісіньке вікно, і тепер, коли вона сиділа за ним, її образ відображався у вікні, немов у дзеркалі. Налила в келих вина й салютувала до свого відображення. 

Їжа виявилася дійсно дуже смачною, Каріна нарешті не обмежувала себе. Та це принесло лише тимчасове полегшення й не закрило пустки в серці. 

«Як я не бачила цього раніше?» — запитала вона мовчки своє відображення. 

Та відображення не відповіло, лише налило ще один келих. 

А ранок зустрів її шаленим похміллям та болем. Вона навіть не помітила, як випила цілу пляшку вина сама. Душ трохи привів до тями, та цього було замало, вона знову вирішила піти прогулятися. 

Просто блукаючи, Каріна дійшла до шпиталю, та перед самою брамою зупинилася. Вона ходила туди-сюди, та іноді поглядала на вікно палати, де лежав Свят. Врешті просто розвернулася й пішла в інший бік. 

Це виявилося набагато простіше, ніж зайти в шпиталь. І Каріна вже ненавиділа себе за це. 

Вона купила ще одну пляшку вина й повернулася до готелю. І ще один ранок зустрів її головою, що просто тріщала по швах. 

Та це було єдине, що зараз Каріна відчувала, і навіть була трохи вдячна за це. Вдень від Лідії прийшло повідомлення, якому дівчина насправді здивувалася. Та запрошувала її на зустріч, де збираються дружини, матері чи дівчата військових.

«Такий собі клуб зі спільними інтересами», — подумала Каріна, та ще одного вечора наодинці в номері готелю вона вже точно не витримала б. 

І вона пішла. 

Коли вони зайшли в приміщення, інші жінки вже розсаджувалися за великим столом. Сьогодні кожен приніс якесь частування з дому, і стіл був заставлений різними наїдками. У кожної на тарілці було щось своє: домашні вареники, торт «Наполеон», кілька контейнерів з салатами, печиво в старій металевій банці. Їжа так само говорила за них, як і слова. 

— Отже, їжа і розмова, нічого такого? — запитала Каріна, оглядаючись. 

— Так, просто розмова. 

— А я повинна щось говорити? 

— Тільки якщо забажаєш. 

Розмова й справді була невимушена. Хтось спілкувався більш приватно удвох. Деякі розмовляли в ширшому колі. Спочатку Каріна слухала в пів вуха історії, подібні до тих, що вона чула не раз. Та ще досі не розуміла їхні голоси. 

«Це в них, у нас так не буде. Ми інакші. Він мене кохає. Ми все подолаємо», — переконувала вона себе, поки говорили інші. 

«Та чи досі кохає?» — іноді прокидався й інший голос, коли вона дивилася на Лідію, що сиділа поруч. 

Допоки щось з почутого не зачепило за живе. 

— Так чого ти жалієшся, він же добре заробляє — говорять мені всі мої знайомі, — цю фразу промовила зовсім юна дівчина, мало не плачучи. Вона витерла носа рукавом худі й сіла рівніше, ніби хотіла довести, що має право на свій біль. У її голосі лунало щось дитяче й доросле водночас. 

Лідія помітила, як Каріну трохи заціпило, та вона швидко себе опанувала. 

Ці слова були їй знайомими. Дехто з її знайомих вважав, що Святослав пішов, щоб заробити гроші на весілля. Бо вона хотіла розкішне весілля, наче в казці. 

Та насправді справа була не в грошах. Він просто був таким. Не міг не піти. І вони все знецінили. Тепер Каріна вже слухала більш уважно. 

— «Їх туди ніхто не посилав»… як же це болить… 

— А я боюся, що потім про нас усіх просто забудуть… 

— Він назавжди залишився там… 

Кілька жінок одночасно вдихнули. Цей страх був спільний, як повітря в кімнаті. І лише дзеленчання посуду їй відповіло. 

— Ага, діти не знають батька. І вже не дізнаються… — сказала жінка років сорока, з руками, подряпаними від роботи на кухні. Її погляд був твердим, як камінь. 

— Моє життя зупинилося, воно ніби на паузі, — її волосся було недбало закручене в пучок, а рука автоматично перебирала край скатертини — ніби шукала опори, якої вже давно не було.