8.

Та ввечері, коли Каріна залишалася сама в готельному номері. Усі її кошмари та страхи поверталися. 

У темряві номер ставав іншим. Вдень він здавався просто дешевим та тісним, але ввечері — майже ворожим. Предмети втрачали форми, обриси ламалися під слабким світлом бра, і кожна тінь ніби дивилася на неї. Усе тут нагадувало тимчасовість, яку вона ненавиділа. Номер збирав у собі всі її розбиті думки й множив їх. 

Порожня тумба біля другого ліжка — гострий натяк, що це місце мало б бути поруч із нею не порожнім. На стільці висіла її хутрова жилетка — акуратно, як нагадування про інші часи та місця. Телевізор на стіні майже не працював — шипів, миготів, ловив якісь фантомні канали. Тому він був завжди вимкнений. І кожен вечір, коли Каріна вимикала світло, темрява накривала її так щільно, що здавалося, ніби вона провалюється кудись під підлогу. Прямо у власні страхи. 

Спочатку вона навіть пробувала телефонувати подругам, та скоро їхні розмови звелися до вітань та прощань. Окрилена своєю маленькою перемогою, Каріна сьогодні дуже хотіла це з кимось розділити. Нашвидкуруч поївши, вона набрала номер. 

— Привіт, Каріно, як справи? Ти все ще там, невідомо де? — защебетала подружка Уляна. 

— Ну так. Я ще тут, — на мить Каріні здалося, що на неї вилили цілу діжку холодної води. 

— Та повертайся вже скоріше. Без тебе тут нудно. 

— Я поки не можу. Треба Святослава перевезти. 

— То бери його і скоріш додому. Свята вже скоро, — на фоні розмови чулася голосна музика. 

— А ти де зараз? — обережно запитала Каріна, ніби не вірячи своїм вухам. 

— У клубі, звісно. От вирішили трохи відпочити… 

Та зараз вона не знаходила слів. Каріна просто не знала, що сказати далі. Вона подзвонила, бо сьогодні вперше плела маскувальну сітку. І не просто вовтузилася біля неї. У Каріни справді виходило: рівно й гарно. Кожен шматочок тканини лягав саме так, як вона хотіла. Одразу, щойно вона спробувала. Ще з перших днів їй здавалося це надскладним. Те, як інші вправно справлялися, переплітаючи сітку й стрічки тканини. Каріна поринула у спогади. Пауза затягнулася. 

— Ти щось хотіла? — голос на іншому боці ожив раніше. 

— Та ні, нічого, — їй просто захотілося скоріше завершити розмову. 

— Ну то бувай, чекаємо на тебе, — і Каріна почула рятівні гудки. 

Вона спробувала уявити себе зараз у клубі. Раніше вона полюбляла туди ходити, звісно разом зі Святом. Вони багато танцювали, підкорюючи майже кожні вихідні танцмайданчик. Веселилися разом з друзями… А потім, без нього — це стало якось нудно й нецікаво. І вона перестала. Зараз вона навіть не змогла себе там уявити. Це стало далеким минулим, до якого не було вороття. Усе, що вона зараз могла уявити, це приміщення шкільної їдальні, де пахло таким самим миючим засобом та старими парфумами, якими користуються лише жінки у дуже солідному віці, як тітка Тома. У номері пахло саме так. Гортаючи телефон, вона набрала ще одну подругу. 

— Привіт, ти зараз де? Говорити можеш? 

— Каріночка, це ти? Як чудово, що ти подзвонила. Я якраз у салоні. Як гадаєш, які краще нігті зробити? Яскраві неонові чи білі з новорічним декором? — її подруга Діана, як завжди, торохтіла без зупинки. 

Каріна мало не випалила у відповідь: 

«Гострі, ними зручніше підчіплювати краєчок тканини при плетінні.» 

— Не знаю, — відповіла вона натомість. 

— Ти не знаєш, що зараз у трендах? Бідненька, зовсім уже, мабуть, замучилася зі своїм Святом. Як він там, до речі? — Діана знову поспішала. 

— Добре. Та мені вже час, — далі продовжувати розмову Каріна не бачила сенсу. 

Ліжко під нею заскрипіло. Це ліжко дратувало її найбільше. Простирадло було холодним незалежно від пори дня. Ковдра — тонка, ніби спеціально створена, щоб не давати тепла. І кожного вечора, коли вона лягала, пружини всередині матраца голосно скрипіли так, наче засуджували її. В цьому просторі вона ніби втрачала форму — ставала меншою, тихішою, майже прозорою. Вона вже ненавиділа це місце, та покинути його просто так також не могла. 

Здається, вона закимарила, коли пролунав дзвінок телефону. Спросоння їй здалося, це оповіщення про тривогу, і вона, схопивши тонку ковдру, побігла у ванну кімнату. Та звук не припинявся, Каріна глянула на телефон і натиснула «відповісти». 

— О, нарешті, доню. Я вже пів години до тебе намагаюся додзвонитися. 

— Щось сталося, Людмило Станіславівно? Щось зі Святом? 

— Та ні, я телефоную з приводу переведення. 

Каріна аж видихнула. Поволі вона повернулася до кімнати й спробувала тихо сісти на ліжко. 

— Мені постійно говорять: немає місць. Як тільки звільниться — ми переведемо, — жалілася жінка. — Я вже пів міста підключила. Та справа ніяк не рухається. 

— Так, тут так само все без змін. 

— Ми втрачаємо купу часу, — Людмила Станіславівна ніколи не була марнотратною. 

— То що робити далі? — запитала Каріна так буденно, ніби питала про свої обов’язки у волонтерському центрі. 

Це питання ввело матір Свята в ще більший ступор. Такого вона не очікувала. Дівчина нагадувала її у молодості. Ту, яка все вирішує сама, керує всіма й не питає дозволу. 

— У тебе все гаразд, доню? Може, на свята приїдеш додому. А я поїду до Свята. 

— Ні, не треба, — дівчина запанікувала. 

Вона не знала, як пояснити, чому не ходить до шпиталю. Чому Свят її бачити не хоче. І чому вона не хоче їхати додому. Так багато «чому». 

— Ви краще, може, чогось домашнього прислали, а я б Святу занесла, — раптом вона знайшла вихід. 

— Так, і справді, слушна думка. Завтра ж щось приготую та відправлю тобі «Новою поштою». 

— А може, не варто його зараз переводити? Лікар сказав, що не бажано. Що він не готовий, — в цей момент Каріна усвідомила, що просто не хоче їхати з цього міста. Тут вона відчула себе хоч трохи живою й чіплялася за це відчуття всім своїм довгим манікюром.