7.

За кілька днів Каріна стояла посеред вулиці чужого міста та тримала клаптик паперу в руках. Нашвидкуруч написана адреса. Кудись, де панував інший світ, невідомий їй досі. 

Усе, що було потрібно, це зробити перший крок. Вона звісно могла просто поїхати додому. У шпиталь її все одно не пускали. Та це означало остаточну поразку. А ще, як це пояснити матері Свята. 

«А цього року й так забагато поразок у її житті», — повчала вона себе, наважуючись на нове починання: «Я мушу впоратися. Хоч зараз». 

Вона відшукала потрібну будівлю й була трохи здивована, що це виявився костел. Каріна знову засумнівалася, та перед самими дверима сказала собі: 

«Якщо Лідія змогла, то й я зможу». 

Вона тихо прочинила двері й зайшла, ніхто навіть не звернув уваги. Усі були зайняті якимись справами. Ставши з краєчку, лише спостерігала, роздивляючись усе навколо. 

Кам’яні стіни — товсті, старі, з дрібними тріщинами, що тяглися по штукатурці, мов тонкі сухі вени. Уздовж них стояли столи та стелажі, заставлені коробками: аптечки, теплі речі, консервація, дитячі листи, безлад, який мав свою незрозумілу логіку. Під ногами — цемент, місцями вибитий, місцями застелений старими килимками. Від них несло сирістю й ще чимось невідомим досі. 

Світло було досить яскравим і трохи миготіло, створюючи специфічні звуки, та на них ніхто не звертав уваги. Ближче до входу, одразу, де Каріна зупинилася, — імпровізований «кухонний» куточок: старенький столик, електрочайник, кілька кружок. І посеред цього простору — рух, постійний рух. Люди переходили з боку в бік так природно, ніби жили тут роками.

 Серед усіх Каріна врешті відшукала знайоме обличчя — Лідію. Вона виглядала тут ніби невід’ємна частинка цього місця, і в цей момент Каріна навіть позаздрила їй.

Волонтерський центр зовсім не був тим місцем, де Каріна уявляла себе хоч на хвилину. Але почуття потрібності та важливості — ось що їй зараз було так необхідне.

 — Спробуй спочатку з чогось простого, — порадила Лідія та дала їй моток скотча. 

Та навіть знайти початок виявилося складніше, ніж Каріна собі уявляла. Це була справжня катастрофа. Клейка стрічка жила власним життям, чіплялася до манікюру, до рукавів, до всього на світі. Кудлалася в хутряній жилетці. 

Вона обмотувала коробку кілька разів, це виглядало неохайно й непрактично. І ще Каріна вперто не хотіла приймати допомогу інших, іноді жахаючись від усіх, хто до неї підходив. Вона забарикадувалася коробками чи просто хотіла сховатись від усіх. Бо кожна мить тут відлунювала їй: 

«Ти тут зайва. Чужа. Смішна.» 

Так тривало кілька днів. Та попри всі провали Каріна все ще приходила. І в певний момент у неї вийшло правильно скласти коробку та заклеїти її. І вона зраділа, зраділа так, як не раділа вже дуже давно. Каріна навіть підійшла до столика, коли всі пили чай, і зробила собі каву — розчинну, просту, в пластиковому стаканчику. Та раптом це перестало мати значення. 

— Я — Каріна, — привіталася вона з жіночками, що саме пили чай. 

— Приємно познайомитися, — відповіла одна з них, простягаючи коробку з печивом. 

— Це Світлана, а я Ольга. 

Ніхто не питав її більше, ніж вона була готова розповісти. І врешті Каріна отримала час зібратися з думками. Дивно, та тут так легко думалося, серед гамору та поспіху й метушні, її думки нарешті почали впорядковуватися. 

Вона задумалася про те, про що раніше навіть не думала. Про прості речі, які робила. Їхню важливість. А також про життя, що змінилося, а вона навіть цього не помітила. 

З часом вона навчилася робити прості речі. Вперше в житті їй хтось щиро подякував не за зовнішність, не за гарний смак, не за «організаторські здібності», а просто за те, що вона обрізала скотч рівно. Це виявилося приємно, навіть дивно приємно. 

— Я збираю пакети до шпиталю, хочеш допомогти? — Каріна спочатку навіть не помітила, як Світлана підійшла. 

— Ти йдеш до шпиталю? Я думала, що тільки Лідія ходить. 

— Лідія попросила мене сходити. 

У голові лише одне питання засіло нав’язливо: 

«Чому вона не ходить?» 

— То що я маю робити? 

— Розклади фрукти з коробки по пакетам, а також ліки й цигарки. А потім додай ще якоїсь дрібнички. Там на полиці є ціла коробка з таким.

 Каріна старанно почала виконувати чужі постанови. Ще одна нова звичка, не типова для неї. 

Вона взяла коробку, на яку їй вказала Світлана, і її наповнення змусило усміхнутися вперше за довгі тижні. Тут були різні іграшки, листи та листівки. Дитячі, щирі та справжні. Карінен погляд привернув ведмедик, милий та кумедний, з бісеринками замість очей. Колись Свят дарував їй подібного. Вона поклала його до пакета. 

— А цей можеш передати Святославу? 

— Так, звісно. А для Гліба поклади більше яблук, він їх любить, — Світлана вже збиралася йти. — Зачекай, то ти дівчина того, хто довго мовчав? Сама не підеш? Я тебе й не впізнала… 

— Мені не можна. 

— То я скажу, що то від тебе. 

— Ні, не треба. 

Вперше ці слова не принесли болю, навіть скоріше полегшення. Ця праця інкогніто давала неймовірну свободу. І так, Каріна змінилася, навіть зовнішньо. Не сильно, та помітно. Тепер вона збирала волосся в пучок, щоб не заважало й не чіплялося за клейку стрічку. Макіяж став простішим. Раптом Каріні захоті захотілося не виділятися серед оточуючих її людей. І хутряна жилетка залишилася в номері готелю. А ще вона зняла підбори, бо вперше в житті вони їй почали заважати. 

— Просто розкажеш, як він там. 

Вперше за довгий час Каріна відчула, що не просто чекає — вона робить щось важливе. І не тільки для нього, для когось ще, а й для себе. Навіть якщо ніхто цього не бачить. Навіть якщо він цього не знатиме. 

В її житті стало так багато «вперше». 

А Кирило з Лідією постійно перешіптувалися осторонь. Каріна не знала,  про що саме, але ловила їхні погляди. І вона бачила це в погляді Лідії. Не злість — радше втому. Якусь незручну правду, що Каріна ще не хотіла визнавати. Ще не була готова. Та це не приносило болю. Вона не зважала тепер, і фраза: «А що скажуть люди?» раптом стала зовсім неактуальною.