6.

Майже слідом вийшла і Лідія. 

Вони дивилися одна на одну і не розуміли, як життя їх зіштовхнуло. Раніше Каріна навіть не звернула б уваги на таку, як Лідія. У школі не звертала. Та й Лідія старалася не мати справ з подібними до Каріни. Вони ніби були двома різними планетами, що зараз крутилися навкруги одного сонця. 

Час від часу їхні погляди переривав натовп людей, що постійно заходив та виходив. Також дошкуляв холодний морозний вітер, що танцював із ними танго втрьох. Шмагав по обличчю, аж щоки почервоніли від ляпасів. 

— Ходімо, — врешті сказала Лідія. 

На диво, Каріна зовсім не пручалася і просто пішла слідом. Не мала сил на боротьбу.

 Вони зайшли до найближчого кафе. Усередині пахло підгорілим еспресо й теплими круасанами. Металеві стільці, вузькі столики, чашки, що дзенькали об підноси. Дешево, просто, без претензій. Каріна поморщила носиком і ледь скривилася: «Не її рівень». 

Вона звикла до лаунж-залів і пастельних інтер’єрів, а не до кафешок біля шпиталю. Лідія ж поводилась так, наче була тут сто разів — спокійно, без пафосу, вибрала столик біля вікна й кивнула на стілець навпроти. 

І знову запала тиша. Жодна з них не була готова розпочати цю розмову. Вони просто сиділи, намагаючись не дивитися одна на одну. Навкруги них вирувало життя. Люди невимушено спілкувалися за гарячими напоями та ароматною випічкою. 

Каріна замовила ще одну чашку кави і на цей раз попросила додати бренді. 

— Я знаю, що схибила, — врешті вона заговорила. — Розумієш, ми зі Святом знайомі зі школи. Він завжди був поруч. Усе вже… ніби визначено та сплановано. 

Вона пригадала про весілля. І зробила ще один ковток. Каріна дуже чітко пам’ятала, як за кілька місяців до повномасштабки діставала з шафи коробку з весільними каталогами. Ту, що склала ще в школі. Тканини, відтінки айворі, ресторан, музика, фотозона. Вона все розпланувала — кожну квітку в букеті. Свят тоді сміявся, казав, що вона перестарається, а вона ображалась і все одно продовжувала складати список гостей. Їй подобалось контролювати. Їй подобалось знати, що майбутнє — визначене.

 — І тут він вирішує піти добровольцем. Чесність, справедливість, обов’язок — це для нього завжди були не просто слова. Його так виховали батьки. 

Перед очима той ранок біля військкомату. Холодний, вітряний. Свят обіймав її ніяково, ніби вже думками був десь там. 

— Ти тільки повернись, — сказала вона тоді, впиваючись пальцями в його куртку. — Плаття я вже купила… 

Він усміхнувся. Та пішов. А вона планувала весілля далі. 

— Я справді спочатку чекала, я намагалася… 

Картинка за картинкою виринали з пам’яті. Зустрічі з подругами, планування весілля та самотні вечори вдома. Короткі розмови телефоном і довгі паузи між повідомленнями. А тоді прийшла дата весілля. І перші сварки. 

— Та не дочекалася…, — здивовано м’яко, без докору. Слова самі знайшли вихід. 

Та вона не шукала розуміння, тим паче в неї. Каріна ніби знову пережила той момент, коли пояснювала всім, чому весілля не відбудеться. Виправдовувалася, відміняла все, що тільки можна було відмінити, та повертала речі, не знаючи, чи вони взагалі будуть потрібні. Вона ніби відмотувала своє життя у зворотньому напрямку. 

— Та що ти можеш про це знати. Ти собі уявити не можеш, як це важко — чекати кожен день. Так, я не витримала. А хто б справився б? — вона знову відчула той тиск. 

Каріна крутила в руках пачку цигарок, та запалити все ще не наважувалася. 

Запала тиша. Лідія просто спостерігала. Та врешті вона озвучила слова, що боялися сказати вголос обидві: 

— Ти йому зрадила? 

— Та ні. Я написала йому, що більше не маю сил чекати. А на наступний день він зник, — Лідія ледве втримала зойк від почутого. 

Уголос це тепер прозвучало ще страшніше. 

— Я все зрозуміла лише тоді, як його оголосили зниклим безвісти. Ми шукали його, та не могли знайти. Поки я не побачила фото в одній групі, — Каріна схилила голову. 

«Я і не думала, що зрада може бути і такою», — усвідомила вона, коли всі слова вже були сказані. Тепер перед очима лише Свят, прикутий до лікарняного ліжка. 

— Та він тепер мені не вірить. Навіть бачити не хоче. Я спочатку подумала, що це через тебе. Та ні… — Каріна знову згадала його сьогоднішній погляд на Лідію. Це било в серце найдужче. 

— Чого ти хочеш від нього зараз? — запитала Лідія. 

— Я хочу його повернути. 

— До життя чи просто повернути, щоб він був твоїм. Каріна довго роздумувала над цим питанням. Вона все ще продовжувала крутити пачку цигарок у руці. 

На мить вона дозволила собі знову мріяти про весілля, та візок перекреслював усі плани: гарний вихід до вівтаря, як в кіно, перший танець… 

Десь зовсім близько офіціант мало не впустив кілька тарілок. Та їхнє дзеленчання все ще чулося у вухах. 

— Я хочу вірити, що все ще можна повернути. Щоб він знову став таким, як раніше… 

— Він уже ніколи не буде таким, як раніше. Ніхто з нас, — вперше Лідія почала говорити голосніше, ніж зазвичай. Вона не стримувала емоцій, як зазвичай у палаті. 

— Я не вірю в це. Людина не може аж настільки змінитися, — здавалося, розмова зараз переросте в суперечку. Це привернуло увагу навіть за сусідніми столиками. Хтось навіть не втримався та повернув голову. 

— Але ти мусиш. Шляху назад нема. Хочеш бути з ним — побач реальність сьогодення, а не живи спогадами. А не можеш — то не втручайся, — Лідія майже вигукнула ці слова. 

Не витримуючи тиску, Каріна встала і вже навіть збиралася піти. Та зупинилася, вагалася лише мить перед тим, як обернутися: 

— І ти допоможеш? — у голосі Каріни все ще відчувалася недовіра. Вона поглянула на Лідію з нерозумінням в очах. Ці слова далися їй важко. Та вона прагнула повернути минуле. 

— Навчися жити не тільки для себе. Та й остаточне рішення… за ним, — Лідія промовила останні слова майже пошепки. Ховаючи їх у теплий шарф, що вже одягала.