5.

Каріна приходила знову й знову. Та тепер лікар заборонив їй відвідувати Свята. 

— Як це не можна? — обурилась вона, коли медсестра не пустила її у відділення. 

— Нічого не знаю, наказ лікаря, — і вона закрила двері перед самим носом. 

І вона мусила чекати, виглядати, доки лікар не вийшов на короткий перекур. 

Сьогодні лікар був особливо розтріпаний, та це була не проста неохайність. Його операційні години, що тривали майже всю ніч, тільки-но закінчилися, а ще й не було десятої. Він нервово курив, швидко, стривожено, поспішаючи, коли раптово з’явилася Каріна: 

— Доброго дня, а чому мене не пускають до мого нареченого, — вона спеціально зробила наголос на останньому слові. 

— Тому що він потребує спокою та стабільності. А ваші візити його нервують. 

— Звісно, а люди з вулиці приходять і нікому не заважають. 

— Ці люди, як ви сказали, не тільки не заважають, а ще й допомагають, — він уже хотів погасити цигарку й просто піти. 

Розмови з родичами лікар більше за все не любив у своїй роботі. Іноді за нав’язливу вдячність, іноді за саме такі звинувачення та нерозуміння. 

— Та знаю я, як вони допомагають, влазячи в чужі родини, — Каріна вклала в ці слова стільки болю та злості, що вони буквально обпікали та ранили будь-кого, хто був поруч. 

— Пробачте, та це вже переходить усі береги. Саме завдяки тому, що Лідія зробила фото й розмістила його в групі, ви, здається, й змогли знайти свого… — стримуватися йому було дедалі важче. 

— Нареченого. 

— Вам би їй подякувати, та й може б чогось і навчилися від неї чи інших волонтерів, — він подивився на неї з жалем, ніби це її потрібно було лікувати, а не його пацієнта. 

— То що щодо відвідувань? 

— Тільки якщо будете тримати себе в руках. Почую ще одну скаргу — начувайтеся, — він навіть пригрозив їй рукою, що все ще тримала недопалок. — Забороню не тільки відвідування, а й переведення, про яке ви так клопочетесь… 

І от тільки в цю мить він побачив у її очах страх, до того ж справжній. 

«Ну, можливо, не все ще втрачено», — подумав лікар, ідучи темним коридором. 

Каріна так і залишилася стояти біля зачинених дверей. Вперше вона навіть подумала залишити все як є та відступити. Та це тривало недовго, лише кілька хвилин, доки вона не побачила ту, кого бачити не хотіла. Дівчина саме підходила до дверей, коли Каріна смикнула її за рукав. 

— Туди не можна. Нікого не пускають, — промовила вона, все ще тримаючи Лідію за руку. Її голос тремтів, і вона ледве стримувалась, щоб не влаштувати ще одну істерику.

 — О, вітаю. Так години відвідування вже закінчилися. А я — не відвідувач, — Лідія спокійно забрала свою руку. 

Вона повернулася й подивилася в бік медсестри. Така поведінка трохи збила Каріну з пантелику. Вона не звикла до спротиву, та й сил уже майже не залишилося. І тоді вона зробила крок назад. Лідія посміхнулася самими краєчками губ та зайшла до палати, закривши за собою двері. 

Каріна знову опинилася перед зачиненими дверима. Вона робила крок уперед і потім знову відступала, переминаючись з ноги на ногу. Так тривало деякий час, доки вона все ж не зайшла в палату. У палаті було тихо й спокійно, кожен займався своїми справами, намагаючись не заважати один одному. Каріна скривилася, коли знову побачила ковдру й те, як Свят тримав її за край. Та ще й Вона сиділа поруч і читала якусь книгу. 

«Книгу… хто ще читає книги?» — ледь опанувала себе Каріна. 

Лідія щойно побачила Каріну, як одразу відклала книгу й перегородила їй шлях. 

— Його не варто турбувати, — чітко промовила вона кожне слово. 

— Ти не розумієш, я маю пояснити, а він має почути мене, — Каріна зробила ще одну спробу підійти. 

— Справді? Ти думаєш, це зараз найважливіше? — у голосі Лідії відчувався голос командира. 

Тепер вона була тут головною, і Каріна це усвідомила. Та при цьому її голос був привітним і лагідним. Лише руки трохи тремтіли; Каріна помітила й це. А ще вона простежила короткий погляд Лідії в бік Свята. 

Той лежав блідий, вчепившись у ковдру. А в очах був страх. Він намагався сховатися за ковдрою, підтягуючи її ще вище. Свят дивився на Каріну зі страхом, і це завдало останнього удару по її самооцінці. Її плечі опустилися, ніби хтось зараз поклав на неї важкий камінь. Вона вже не намагалася підійти, лише розгублено стояла посеред приміщення, де все клацало та гуділо. Дивно, та Лідія підійшла ближче. 

— Дійсно хочеш допомогти? — запитала вона Каріну. 

— Я хочу все виправити, — навіть голос її тепер стих. 

— Тоді послухай мене. Це не місце для сварок та з’ясовування стосунків. Цим хлопцям потрібен спокій і час. 

— Але я… — в її очах Лідія побачила щось нове, і це було схоже на розгубленість. Каріна вагалась, все ще вирішуючи, що робити далі. 

— Так, саме так: ти зараз вийдеш і почекаєш на мене в коридорі. 

Вона наступала, а Каріна відступала. Доки не вперлася спиною в двері. Кинула ще один погляд у бік Свята та вийшла. Швидко рушила коридором, майже бігла, аж поки не опинилася на ґанку шпиталю. Холодне повітря вдарило їй в обличчя, та вона майже не відчувала цього.