4.

Провівши Людмилу Станіславівну на вокзал, Каріна знову вирушила до шпиталю.

 Минуло кілька днів, під час яких вона не приходила, а під будь-яким приводом залишалася в готелі. Вона знала, що Свят нічого не скаже своїй матері. 

Якби хотів, то вже сказав би. Але він був не такий. Свят ще в школі мав ту дивну впертість — не здавати нікого, навіть якщо сам був невинний. Одного разу хлопці з його класу влаштували дурнувате побоїще в роздягальні, перекинули лавку та зламали шафку фізрука. Коли викликали до директора, всі стояли мовчки та опустивши очі. І лише один Свят сказав: 

— Не знаю, хто почав, я не бачив. 

Хоч він тоді саме бачив — і початок, і тих, хто добивав. Йому влетіло разом з усіма, бо «мовчав». Тоді він тільки плечима знизав: 

— Як я можу їх закласти? Я не донощик. 

Каріна згадала це зараз з гіркотою: так, він ніколи нікого не здавав. А особливо — своїх. 

Палата була тісною, з запахом ліків та вчорашньої перев’язки, і завжди надто світлою через лікарняні лампи. 

Але як тільки заходила Каріна, повітря ставало густішим, важчим. Поранені починали дивитись у підлогу або в стелю, хтось робив вигляд, що спить; хтось навпаки — занадто голосно зливався в розмову з сусідом. 

Вона приходила вже кілька днів поспіль. Та розмова не складалася. Щось постійно заважало. Чи хтось. Добре, що хоч цієї дівчини Каріна більше не бачила. Щоразу просила, благала, плакала та навіть істерила. Та Свят навіть не бажав її слухати. Вона намагалась пояснити, та він ніби й не слухав. 

— Я була під шаленим тиском, усі навкруги вимагали від мене відповідей, яких я й сама не мала, — пояснювала вона в неділю. 

— Я кохаю тебе, ми можемо просто забути про те дурне повідомлення, — благала вона в понеділок. 

— Давай почнемо все з початку. Я тебе більше ніколи не залишу, — обіцяла вона у вівторок. 

Та Свят не реагував на жодні її слова чи дії. Кожного разу, коли вона заходила в палату, у Свята щось стискалось у плечах — зовсім не від радості. Він наче «вимикався»: погляд ішов у стіну, руки завмирали, голос ставав рівний і порожній. Він слухав її, але не чув. Ніби заздалегідь знав, що вона скаже щось, чого він не хоче чути. Тиша між ними росла швидше, ніж будь-які слова. 

І от знову новий день, і вона знову прийшла. Та щойно Каріна зайшла до палати, прийшла медсестра й забрала його на перев’язку. Ніби тільки й чекала її приходу.

 Каріна ходила вперед-назад по всій палаті, маячачи перед іншими пораненими. Їй було насправді байдуже до них. Єдиний, кого її хвилював, це Свят, а його тут зараз не було. 

Втомлена, вона присіла на край його ліжка. 

«Знову ця дурнувата ковдра. Здається, я знаю, хто її приніс. Така ж потворна, як і вона…» — Каріна виплеснула весь свій гнів та відчай на шматкові тканини, що вона зім’яла та жбурнула в куток. 

І знову сіла, спиною до всіх, приховуючи сльози, що вже просилися назовні. Та сиділа й нервово цокотіла довгим манікюром по краю ліжка. А в іншій руці крутила, нудьгуючи, телефон. Здавалося, вона сиділа так вже певний час. Волосся зібране в високий хвіст, вже трохи заплуталося в хутряній жилетці. Руки та ноги були затягнуті в костюм зі штучної шкіри. Вона однозначно виділялася на цьому лікарняному фоні. Її штучна шкіра, її золотий манікюр і хутряна жилетка тут звучали, як чужий акорд у зіпсованому фортепіано. 

Їй здалося, що за нею хтось спостерігає, та вона ще не була готова обернутися. Вона чула якісь перешіптування за своєю спиною, та не могла розібрати ні голосів, ні слів. Та дещо вона все ж почула. 

— З дружиною гуляє, щасливчик, — одночасно відповіли двоє чоловіків, імен яких вона навіть не знала, і цим привернули увагу Каріни. Чомусь ця фраза так боляче різонула. 

«Вона, вона вже також мала б бути дружиною, вже майже пів року, як мала б нею бути.» 

Каріна обернулась і одразу ж зіткнулася поглядами з тією, кого бачити не бажала.

 Дівчина сиділа на самому краєчку ліжка якогось пораненого, але вся палата дивилася саме на неї. Сірий светр, зношені джинси, волосся зібране абияк, одна шпилька ледь щось тримала. На зап’ясті — дешевий браслет з намистин, які, мабуть, вона нанизувала сама. Її рухи були тихими й точними. Вона поправляла подушку комусь, давала води, притримувала крапельницю, і все це — без демонстрації, без пафосу. Наче це було природніше за дихання. 

І знову в палаті запала тиша, гнітюча та липка. Лише кілька апаратів порушували її своїм піканням. Тепер Каріна не просто дивилася, вона вивчала. Намагаючись зрозуміти, хто вона і чому тут. Чому всі з нею такі привітні та дружні. І такі холодні з нею. Вона ж завжди була центром будь-якої компанії, бажаним гостем на будь-якому святі. І ця… 

Каріна бачила в ній тільки одне: 

«Це вона, правда? Та сама, що завжди поруч. Непомітна, але всюдисуща.» 

І від цього її всередині випалювало. Від цих поглядів атмосфера в палаті ставала все більш напруженою з кожною хвилиною. От-от мав статися вибух. І він стався, щойно медсестра закотила візок зі Святославом у палату. 

— Чого ти досі тут? — його голос раптово пролунав дуже голосно. Не тільки голосно, а ще й різко, неначе метал вдарився об камінь. 

— Нам треба поговорити, — Каріна навіть не звернула уваги на холод у його словах. 

— Ти вже все, що хотіла, сказала, а тепер іди геть, — він так і залишився у візку посеред палати, не маючи жодного наміру під’їжджати ближче до свого ліжка. 

— Я передумала, — Каріна спробувала наблизитись до нього, та він одразу ж від’їхав подалі. Він навіть не дивився на неї. Його погляд був повернутий у бік тієї, кого він дуже тихо назвав: 

— Лідія. 

Каріна не могла не помітити цього погляду. Не усвідомлюючи своїх дій, вона стала посередині, якраз на шляху, перекриваючи Святові вид.

 — Що справді? — він вибухнув, і в голосі відчувався сарказм. 

Одним швидким рухом він скинув ковдру з ніг, оголюючи обрізані кінцівки. Каріна не змогла приховати огиди, що відразу ж відбилося на її обличчі, та хутко вибігла з палати. Це стало останньою краплею в її приниженні.