3.

Дешевий готель, де вони зупинилися, виглядав на диво досить охайним. Два ліжка та невелика шафа, міні-холодильник. У номері пахло освіжувачем повітря з запахом моря. Стіни були пофарбовані в блідо-жовтий, місцями виступала попередня фарба у подряпинах. Біля вікна — маленький круглий столик із потертою стільницею, на якій хтось колись необережно поставив гаряче. Телевізор на кронштейні висів криво, але працював. На підлозі — тонкий килимок, який трохи ковзав, якщо пройти швидше. Все чисте, але з відчуттям втоми, як і самі мешканці подібних готелів. 

Людмила Станіславівна одразу відкрила валізу й почала методично розкладати речі на друге ліжко. Акуратно складала кожну кофтинку, розгладжувала руками запасну спідницю, шукала місце навіть для дрібних баночок крему. Час від часу тихо зітхала, оглядаючи номер, ніби оцінювала, чи все це достатньо добре для неї. І все одно продовжувала складати речі до шафи. 

Навіть не розпаковуючи речі, Каріна одразу ж пішла до ванної кімнати. Вона стала під гарячий душ та намагалася змити з себе наліт лікарні, липкий та задушливий. У душовій скло було трохи запітніле, плитка прохолодна під ногами. Гаряча вода лилася рівномірно, монотонно, ніби не мала наміру зупинятися. Каріна вперлася долонями в стіну, заплющила очі, вдихнула пару — важку, з запахом дешевого шампуню. Свою косметику вона все ж забула. 

Та вода не приносила полегшення. Її плечі тремтіли, та не від холоду. Вона водила мочалкою по шкірі, мов хотіла стерти не пил, а спогади про лікарняні коридори, бліді обличчя й запах антисептика. Це все наче пахло  війною та смертю. Каріна вже терла своє тіло мало не до крові. Та душу так просто неможливо було відмити, і Каріна врешті-решт це зрозуміла. 

Після душу вона стояла перед невеликим дзеркалом, яке трохи спотворювало відображення по краях. Волосся ще мокре, важке, падало на плечі. Вона проводила гребінцем повільно, уважно, ніби боялася зламати нитку думок. Вона нарешті заспокоїлась. Краплі зі скронь стікали на ключиці. У кожному русі було умиротворення. Та відображення дивилося на неї просто втомлено. 

Десь там, між зубцями гребінця, між рухами руки, почало потихеньку пробиватися минуле. Вона згадала, як вони жили у своїй квартирі. Свят щоранку бурчав, що кава гірка, але все одно випивав дві чашки. Як він постійно губив ключі й щоразу обіцяв купити брелок, але не купував. Пригадала їхні недільні походи на ринок: вона сміялася з його педантичності, коли він обирав овочі. Та він лише посміхався, коли вона купувала зайве — то дорогий сир, то мед, то якусь дурницю «бо пахне літом». 

Їй були до вподоби його залицяння, навіть тоді, коли вони вже жили разом. Це могли бути розкішні букети троянд і простий букетик польових квітів. Головне — завжди неочікувано та непередбачувано. Він не дуже полюбляв шумні компанії та тусовки, та ходив на них разом з Каріною. 

А особливо полюблялися вечори, коли він, втомлений, клав голову їй на коліна й впритул дивився в екран разом з нею, навіть якщо йому абсолютно не подобався фільм. Просто життя, яке так легко втратити й так важко повернути. 

Каріна настільки поринула в спогади, що дійсно злякалась, коли Людмила Станіславівна постукала у двері, гукаючи її. Швидко отямившись, Каріна вийшла зі свого сховку. 

На столі у номері вже з’явилися два пластмасові бокси з їжею з найближчого кіоску — запечена картопля, котлета й салат, який виглядав сумно. Людмила Станіславівна поставила виделки, витерла стіл серветкою, ніби це щось змінювало. Вони їли мовчки хвилину, тільки чути було, як за стіною хтось голосно вмикає воду. 

— Це місце не занадто добре. Ти бачила, скільки їх лежить в одній палаті? — зрештою не витримала жінка. 

— Так, якийсь прохідний базар, а не лікарня, — у Каріни перед очима чомусь знову постав образ тієї дівчини. 

— Не дивно, що він і досі в такому стані. Треба негайно домовитись про переведення. У мене є знайомі у нашій лікарні. 

— Тут усе якось… тимчасово, — буркнула вона, ковтаючи. Та образ нікуди не зник. 

— Ну, головне, що знайшовся. От переведемо — і одразу ж почне одужувати. 

— А далі що? — Каріна сказала це настільки тихо, що Людмила Станіславівна навіть і не почула. 

— Треба поїхати домовитися особисто, так буде краще й швидше, — Людмила Станіславівна вже будувала плани. Так само, як робила це і з весіллям. Усе вирішувала, влаштовувала, планувала. 

Каріна поклала виделку, дивлячись у тарілку: 

— Я поки залишусь тут, біля нього. 

— О, ти моє сонечко, Святославу з тобою дуже пощастило. 

— Та й це ж ненадовго, — відповіла Каріна. Людмила Станіславівна кивнула, але не приховала невдоволення. Їй не подобалося це місце, та й місто загалом. Аж занадто близько до війни, як вона вважала. І всі її побоювання справдилися, щойно настала ніч, яка нагадала їм про реальність війни тривогою. 

— Може, все ж поїдеш зі мною? — намагалась переконати вона Каріну, сидячи на краю ванни, кутаючись у ковдру. 

— Ні, я залишусь, — Каріна вирішила спробувати ще раз поговорити зі Святом. Нагадати йому минуле.