2.

Вони швидко відшукали потрібний шпиталь. 

Шпиталь справляв враження місця, що давно працює на межі можливостей. Коридори вузькі, фарба на стінах місцями злущена. У повітрі змішувався запах антисептика, втоми та чогось ледь-ледь затхлого. 

Вицвілі ковдри, старі тумбочки, метушливі медсестри з перевтомленими очима. Каріна відразу відчула холодок між лопатками: не так вона уявляла собі це місце. 

Та от далі приймального їх не пустили. 

— Очікуйте, коли лікар звільниться, обов’язково з вами поговорить, — вперто повторювала медсестра, не зважаючи ні на кого.

 — Та ми хотіли побачити… 

— Без дозволу лікаря не можна. 

Каріна не любила очікувати, вона ніколи ні на кого не чекала. І лише присутність Людмили Станіславівни її стримувала. Вони чекали майже годину, перш ніж до них хтось вийшов.

 Лікар, що нарешті вийшов до них, був чоловіком сорока з гаком років, зі злегка втомленими очима та темними колами під ними. Білий халат на ньому був пожовклим на комірі, ніби він його надягав поспіхом після нічного чергування. Волосся скуйовджене, підборіддя неголене. 

Він говорив стримано, рівним тоном, але в кожному слові відчувалася втома та глуха роздратованість. Він однозначно волів зараз бути деінде. Та це не була байдужість — радше виснаження до межі. 

Мати лише показала фото, і він ствердно кивнув головою: 

— Так, схожий. 

— Лікарю, це точно він. Його група крові… 

— Я не хочу наражати його, та й вас, на сильний стрес. Він майже не говорить. Лише недавно почав реагувати, — лікар вже зробив кілька кроків до дверей, та дві жінки взяли його в облогу. 

— Та як же так, думаєте, він нічого не пам’ятає? От побачить матір та свою дівчину, невже не згадає, — зупинити Людмилу Станіславівну в цей момент було майже неможливо. 

— Тут потрібно діяти дуже обережно. Щоб не втратити увесь той прогрес, що ми зараз маємо. 

— Мій син сильний, він справиться. 

— А якщо це не ваш син? Ви уявляєте, яким шоком це може для нього стати? — лікар спробував показати й іншу сторону. 

На мить запала тиша. Мати задумалася, та її рішучість нікуди не зникла. Лікар втомлено потер рукавом лоба: 

«Для важкого дня забагато відвідувачів». 

— Ви також казали й про важкі поранення? Що ви мали на увазі? Фізичні? — нарешті до розмови приєдналася й Каріна. 

— Так, ми тут маємо справу зі складною фізичною травмою, такою як ампутація обох кінцівок, а також і не менш болючою — психологічною, — лікар знову почав пояснювати. 

— Я маю його побачити, — жінка прийняла остаточне рішення. 

— Вибачте, та ви мене не чуєте, — розмова давалася йому дедалі важче. 

Він уже був на межі. 

— А може, наша присутність йому якраз і допоможе. Я хочу почути думку ще одного лікаря, — побачивши втому лікаря, Каріна пішла в наступ. 

— Знаєте, робіть що хочете, я вас попередив. Не думаю, що йому це зараз піде на користь, — він просто відмахнувся. 

Втративши й так багато часу, він знову зник за дверима. 

Медсестра провела до потрібної палати. Каріна вже перед самими дверима зупинилася, у неї перехопило подих. Вона вагалась, наважуючись зробити крок.

 Палата була велика, але заставлена так щільно, що між ліжками можна було пройти лише боком. Штор на вікні навіть не було. Світло від ламп відбивалося на стелі тьмяними колами. Кисневі балони, стійки для крапельниць, шурхіт бинтів, приглушені стогони — усе змішувалося в один фоновий шум. 

На кожній тумбочці — різні дрібниці пацієнтів: пляшки з водою, зарядні, пожмакані пакетики з печивом. Повітря сухе, ніби саме вбирало людський біль. Людмила Станіславівна лише кидала короткі погляди на різні боки й швидким кроком йшла між ліжками далі. Майже біля вікна вона вигукнула: 

— Святику! — і тіло зреагувало, повернувши чисто рефлекторно голову. 

Свят лежав, напівпіднятий на подушках, худий до кісток. Шкіра сіра, аж прозора. Волосся коротке, нерівне, ніби зрізане поспіхом. На обличчі — кілька старих синців, що вже переходили в жовтий. На шиї — слід від давнього бинта. Руки лежали поверх ковдри нерухомо, надто спокійно. 

Його ковдра майоріла на всю палату й одразу кидалася в очі. Пошита з клаптиків — ніби їй також робили операцію, зібрана з того, що було. Виглядала теплою, але чужою. Вона аж кричала однією своєю присутністю. 

Та найбільше різали очі — порожній, важкий погляд, що ковзав по кімнаті так, ніби когось шукав у цій стелі, вікні, чужих голосах. 

Він затримався на матері лише на мить, потім різко різонув Каріну, що саме зайшла — гостро, пізнавано. І відразу відвів очі, сховався. 

Мати присіла на самий краєчок ліжка та спробувала взяти його за руку: 

— Синочку, та як же це сталося? 

— Не знаю… — відказав він тихо, майже пошепки. 

— То чого ж ти одразу нам не повідомив? Ми он як хвилювалися, Каріночка вся, подивись, як змарніла.

 Він навіть не глянув на Каріну, ще сильніше відвівши погляд до стіни. 

Їхню розмову перервали інші голоси. У палату зайшов ще хтось. 

Каріна саме спробувала наблизитися та нахилитися до нього: 

— Святику, любий, ти нас так налякав… — вона навіть не встигла договорити, як одразу ж наштовхнулась на стіну з холоду та погляд, що різав її навпіл. 

— Не це тебе налякало, чи не так? 

Слова прозвучали іронічно та жорстоко. 

— Я, я… 

Та він уже нічого не чув, лише шалено блукав поглядом, орієнтуючись на жіночий голос на іншому кінці палати. Мати пильно поглянула на сина та нічого не сказала. Вона одразу ж помітила, що Свят стежить поглядом за молодою дівчиною. 

Та, поводила себе як медсестра, але була одягнута як проста відвідувачка. На ній був простий светр кольору пилу й темні штани, з тих, що не мнуться й  не брудняться. Волосся зібране в недбалий хвіст, кілька пасм упали на щоки — вона навіть не намагалася їх заправити. 

Тепер і Каріна побачила цю жіночу постать, на якій нарешті сфокусувався погляд Свята. Обличчя в неї спокійне, але в цьому спокої було щось натягнуте, як струна, яка от-от лусне. Під очима темні кола, але не від нічної зміни — скоріше від кількох довгих днів, прожитих поруч із чиїмось болем.