1.

Каріна сиділа на ліжку та гортала стрічку у телефоні. 

Кімната виглядала так, ніби її життя давно перейшло зі стадії «доньки» до стадії «жінки». На підвіконні — кілька дорогих свічок, що ніколи не запалювалися. На туалетному столику — ціла батарея баночок, підставок, флаконів. Шафа з дзеркальними дверцятами займала пів стіни, у ній рівно висіли сукні, розкладений одяг на кожен день, одяг на свята та роботу. 

На ліжку — м’яка ковдра кольору шампанського та дві коричневі декоративні подушки, якими вона усе рівно не користувалась. Усе виглядало аж надто гармонійно. Ніби над цією кімнатою чаклував дизайнер не один день, або вона готувалася до фотосесії у елітному журналі чи каталозі. Не просто кімната, квартира мрії. Як загалом і все у її житті. 

Та от лише екран телефону повертав до реальності. І тут повсюди була сама лише війна. Вона шукала хоч щось, що було б не пов’язане із нею: 

— Де смішні та дурнуваті відео з котиками?… 

Те, на що раніше навіть не звертала уваги, просто перелистуючи стрічку. Та всупереч усьому, лише фото військових. Живих і не дуже. Нескінченні збори на все: амуніцію, транспорт… Вже кілька днів дівчина просто переховувалася у своїй кімнаті від дурних запитань оточуючих. 

— А він де? — питав мало не кожен. 

— Скільки платять? — запитували батьки. 

— То коли ж весілля? — не давали спокою подруги. 

— Ви все скасували чи просто перенесли? — таке наважувалися озвучити найзухваліші. 

Неможливо було нікуди піти без усіх цих питань. І їх вона чула останні пів року, не менше. Та й сама часто задавала їх собі. Вона нікуди не збиралася, тому сьогодні тільки шовковий халатик та повна відсутність макіяжу. 

Вона побачила фото, і навіть перегорнула далі, та зупинилася і повернулася до світлини. Світлина була зроблена неякісно — розмите світло, різкий кут, тло лікарняної палати, світлі стіни, що виглядали сірим з легким відтінком зеленуватого. На фото лежав хлопець у затертому одязі, який видають у лікарнях. 

Обличчя — виснажене, худе, з різкими тінями під вилицями. Очі здавалися надто великими, надто темними. Волосся коротко зрізане, нерівне. На шиї — синці. Вени на руках від катетерів. 

Це не міг бути він. Аж занадто не схожий сам на себе…. 

І тільки погляд — його, хоч зараз це скоріше глибока порожнеча, а не погляд. Саме вона впізнала його, а не риси чи обличчя. Та це був він. Телефон випав з рук на ковдру. А вона затамувала подих.

 «Якщо це він, а я відчуваю, що так. Тепер він буде таким?» — розум не хотів вірити побаченому. 

Сіре обличчя з очима, що втратили свій блиск. Та це однозначно були його очі. Їх вона не переплутає ні з ким. Очі, що завжди так закохано дивилися на неї. Погляд. Той самий, яким він колись дивився на неї через плече під час жартів, той, що мав внутрішнє тепле  сяйво.  Та тепер порожній. 

Ніби в один момент з кімнати викачали все повітря. Довго дивилася та не могла повірити. Пройшло лише кілька місяців, як вони бачилися. 

— Мамо Людо. Здається, я його бачила….. — Каріна зателефонувала матері Святослава. 

Вона ще не була до кінця впевнена, аж настільки юнак з фото був не схожий на її Свята. 

— Де?... живий? — втомлено запитав голос на іншому кінці трубки. 

Запала тиша, хоч і чулися звуки. Здається, вона щось впустила, бо Каріна почула досить голосний гуп. 

— Так, не хвилюйтеся. В Інтернеті, в одній групі. Підписаний, як «невідомий». — її розбирали сумніви. — Може, і не варто було дзвонити. 

— То де він зараз? 

— У шпиталі, здається. 

— Ми їдемо… 

— Але він сильно змінився, може, це і не він. Може… краще я сама? — тепер це вже був страх. 

Каріна так нікому нічого і не сказала. І зараз вперше відчула провину. 

— Неважливо, все одно їдемо. 

— Добре, я замовлю квитки. 

— Ой, дякую тобі, донечко. — Останнє слово поцілило у саме серце. 

Вона швидко спакувала валізу. Одяг, косметичка та документи. Мало не забула телефон та зарядне до нього. 

Дорога була неблизька, у інше місто, майже через пів країни. Потяг був старенький, із сидіннями, що трохи продавлені, але м’які. Коридор пахнув кавою з автомату та металом. Десь у сусідньому вагоні дитина всю дорогу плакала, а старший чоловік гучно зітхав. За вікном — довгі поля, обдерті посадки, рідкі станції з тьмяними ліхтарями. 

— Він поранений? Ти щось знаєш про його стан? — запитала мати, як тільки вони сіли до потяга. 

— Ні, написано, що безіменний солдат знаходиться у шпиталі. Може, хтось впізнає, — це все. 

— Ну, головне, що живий. З рештою розберемося. 

Людмила Станіславівна завжди виглядала доглянутою. Волосся зібране у гладеньку зачіску, легкий макіяж, сережки — маленькі перлинки. Одяг простий, але добротний. Вона тримала спину рівно, навіть коли втома брала верх. Її голос завжди був м’яким, але із сталевою жилкою, властивою жінкам, які самі тягнули родину багато років. Та сьогодні її руки тремтіли помітніше. Погляд ховався кудись у підлогу. У рухах був страх, який вона намагалася прикрити турботою й рішучістю. 

Вона трималася за край сидіння, ніби так могла пришвидшити дорогу. Людмила Станіславівна схилила голову та врешті закуняла під чокіт коліщат потяга. Та її зачіска так і залишилася бездоганною. Та Каріні було не до сну. Вона не поділяла оптимізму жінки, та сперечатися не стала. 

Потяг то розганявся, то сповільнювався, немов теж вагався. Колеса стукали рівно, заспокійливо, але Каріна не могла знайти опори в цьому ритмі. Її думки бігли швидше за потяг. Дорогою Каріна пригадувала минуле. Ніби то було зовсім інше життя. Зараз воно ставало ще більш нереальним, ніби його ніколи і не було.

 «Але ж було. І ми були щасливі» — настирливо озвався голос у голові. 

Вона згадала момент, коли вперше помітила Свята. Хоч вони і навчалися разом, та до 9 класу він для неї був невидимкою. Ще один звичайний хлопець, такий як усі. 

У дев’ятому класі Свят ніби виріс за літо на іншу людину. Плечі ширші, рухи впевненіші. Волосся трохи відросло й лягало хвилею на лоб, від чого дівчата з паралелі почали на нього задивлятися.