РОЗДІЛ 1. КОНТРАКТ НА ТИШУ. Угода з дияволом

...Ох, бачили б ви мене тоді. Я був не просто техніком. Я був богом з розвідним ключем на перевагу. Мені здавалося, що Всесвіт — це просто великий конструктор "Лего", який якийсь бовдур зібрав неправильно, а я зараз прийду і все зроблю як треба.

Отже, ранок. Офіс Корпорації "Космоархеолог". Сто п’ятдесятий поверх. Вид із вікна такий, що можна побачити, як ангели курять на хмарах. Я заходжу до кабінету Романа. Без стуку, звісно. Навіщо стукати, коли ти приносиш фірмі мільйони?

Роман... Це був мій куратор. Унікальний кадр. Знаєте такий тип людей? Слизький, як вугор у мастилі. Він усміхався так, наче щойно продав власну бабусю на органи, але домовився про хорошу ціну, тож бабуся не в образі. Його лисина блищала так яскраво, що я завжди хотів попросити його пригасити яскравість, бо сліпить датчики.

Я плюхнувся в крісло, шкіра справжнього бізона, між іншим, контрабанда з клонувальних ферм, і закинув ноги на стіл. — Ну, — кажу, — чим здивуєш, Романе? Де знову наші розвідники облажалися, що треба кликати татка Любомира?

Він навіть оком не моргнув. Тільки посунув мені через стіл планшет. Тоненький такий, прозорий. — Не блазнюй, Любчику, — каже він своїм єлейним голосом. — Є справа. Жирна. Тільки для тебе. Ми знайшли дещо в Галактиці Трикутник. Сектор М33.

Я глянув на екран і... ледь не подавився жуйкою. Курсанти, щоб ви розуміли: там у графі "Оплата" було стільки нулів, що їх можна було використати як намисто для слона. Я миттєво порахував у голові: це ж новий граві-байк, вілла на Марсі з видом на Олімп і ще залишиться на те, щоб купити маленьку планету і назвати її "Імені Мене".

— Що це? — питаю, намагаючись не пускати слину. — Потрібно вкрасти корону імператора? 

— Ні, — каже Роман і робить театральну паузу. — Треба забрати корабель. Називається "Люцій".

Я хмикнув. — "Люцій"? Це типу як той кіт із мультика? 

— Це від латинського Lucius, — поправляє він мене, як вчителька молодших класів. — "Світлоносний". Або від Люцифера. Як пощастить. Наші сканери показують, що це технологія Предтеч. Або когось, хто був до них. Корабель цілий, Любомире. Він не розбитий. Він просто... чекає.

Я вже не слухав. Я подумки вибирав колір плитки в басейні на Марсі. — Де підписати? — кажу.

І тут Роман робить цей свій фірмовий жест — складає пальці будиночком. 

— Є одна умова, Любчику. 

— Тільки не кажи, що треба везти твою тещу. 

— Гірше, — зітхає він. — Корабель специфічний. Аналітики кажуть, там нестандартний інтерфейс. Жодних кнопок, жодних важелів. Керування... голосом. Словом. Тому, згідно з протоколом безпеки, в екіпажі має бути профільний фахівець.

Я напружився. — Тобто? Ти хочеш підсадити мені пасажира? 

— Лінгвіста, — уточнює він. — Найкращого у своєму класі.

Я аж підскочив. 

— Романе, ти здурів? На біса мені на борту гуманітарій?! — Я почав махати руками. — Ти хоч уявляєш, що це таке? Вони ж як діти! То їм дме з кондиціонера, то їм перевантаження тисне на ніжну психіку, то вони починають нити про етику контакту! "Ой, Любомире, а чи можна різати цю обшивку, це ж вандалізм!". Тьху! Не треба мені баласту.

Роман дивився на мене сумно, як на хворого голуба. 

— Це не обговорюється. Це вимога замовника. Без лінгвіста місія неможлива.

— Та я з будь-якою залізякою домовлюся! — кричав я. — Я мовою металу володію краще, ніж вони своєю рідною! Дай мені пару андроїдів, я заллю їм словники, і ми того "Люція" хоч вірші писати змусимо. Нащо мені жива людина, яка жере мої припаси й дихає моїм киснем?

— Любомире, — Роман посунув планшет ближче. — Або так, або ніяк.

Я подивився на суму в контракті. Потім на Романа. Потім знову на суму. Жадібність — страшна річ, салаги. Вона вимикає мозок швидше, ніж удар струмом.

— Гаразд! — гаркнув я. — Давай сюди свого ботаніка. Тільки попередь його: якщо почне мене вчити життя — вийде через шлюз без скафандра.

Я тицьнув пальцем у сканер відбитка. Планшет пікнув, засвітився зеленим. Угода укладена. 

— До речі, — Роман якось дивно примружився. — Ти додаток до контракту читав? Там прізвище фахівця.

Я махнув рукою, вже прямуючи до виходу. 

— Та яка мені різниця, як його звати? Петренко, Сміт, Іванов... Головне, щоб під ногами не плутався. Готуй гроші, Романе! Я привезу тобі ту бляшанку!

І я вийшов, грюкнувши дверима. Я йшов коридором, насвистуючи веселу мелодію, і відчував себе королем світу. О, який же я був ідіот. Якби я витратив рівно дві секунди, щоб проскролити екран униз... Якби я прочитав те одне-єдине прізвище... Я б повернувся, з’їв той планшет разом з акумулятором і втік би на ферму вирощувати кіберкартоплю.

Але я не прочитав. Я був занадто зайнятий тим, що приміряв корону. І саме в цей момент, поки я йшов до ліфта, доля вже заряджала свій дробовик, щоб вистрілити мені прямо в обличчя.