РОЗДІЛ 1. КОНТРАКТ НА ТИШУ. Останній урок

Ну що, блимає червоним? Блимає. Значить, пише. Алілуя, технології тридцять шостого століття нарешті зійшли до діда.

Кайса! Води! І, заради всіх святих мікросхем, зроби щось із вологістю. У мене в роті сухіше, ніж у гаманці курсанта перед стипендією. Постав на п'ятдесят п'ять відсотків. Що значить "помилка логіки"? Я тобі дам помилку! Крути вентиль, бляшанка!

Чуєте цей звук? Це не ведмідь у кутку, і це не мій шлунок. Це мій дворецький. Кайса-1. Справжній раритет, модель на кварцових кристалах. Зараз таких вже не роблять, заборонили Конвенцією про Гуманне Ставлення до Побутової Техніки. Зараз усі перейшли на ці... біокристали. Тьху, гидота! М'які, толерантні, слизькі. Скажеш такому роботу: "Принеси кави, бовдуре", а воно тобі: "Вибачте, сер, ваша токсичність порушує мій етичний протокол, я подаю на вас скаргу в профспілку тостерів".

А кварц — це сила. Це характер! Це структура!

Дякую, друже. Став склянку сюди. І не дивись на мене так осудливо. Я знаю, що мені не можна нервувати, але ти ж сам скрипиш, як незмащений люк шлюзової камери.

Ви, мабуть, питаєте, чого я тримаю цей ходячий брухт, якщо у мене пенсія дозволяє купити цілий гарем новеньких біоандроїдів? О, це повчальна історія, салаги. Слухайте уважно. Річ у тому, що серію "Кайса" на кварці списали через одну маленьку, але фатальну "фічу". Вони були занадто буквальні. І занадто чутливі до інтонації.

Був у мене приятель, Борис, капітан на вантажнику "Арго-24". Геніальний пілот, але матірщиник — страшний. Віртуоз! Він міг загнути таку конструкцію, що навіть обшивка корабля червоніла. І був у нього такий самий Кайса. Якось Борюся перебрав сивухи, впустив собі на ногу граві-генератор і з гарячої покрив робота таким добірним триповерховим матом, де згадав і матір-плату робота, і його процесор, і всіх його конструкторів до сьомого коліна в неприродних позах. А кварц — він же не розуміє метафор. Він сприйняв цей набір звуків, як бойовий код атаки класу "Знищити загрозу". Робота глюкнуло. Його логічний ланцюг вирішив, що Борис — це біологічний вірус, який треба "дефрагментувати". Ледве відтягли! Робот ганявся за Борею по всій рубці з табуреткою і монотонно повторював: "Виявлено джерело дисгармонії, протокол очищення активовано".

Після того випадку партію відкликали й перетопили на блендери. А я свого забрав. Викупив, як брухт за ціну двох пляшок віскі. Чому? Бо він чесний. Він вчить мене слідкувати за язиком. Біля нього не можна ляпати що попало, бо він або води на голову виллє, або шлюз відкриє. Він — мій персональний тренажер. Якби не цей старий шматок іржавого заліза, я б, може, й не вижив там, на "Люції".

Так, водички ковтнув, горло змочив... Тепер до діла.

Увага, курсанти Академії Космофлоту. І ти, хто там знайде цей запис. Якщо ви це слухаєте, значить, старий Любомир нарешті відправився у свій останній, безстроковий рейс. Туди, де не потрібні скафандри, де не ниють суглоби на погоду і де, сподіваюся, дають нормальний коньяк, а не цю синтетичну сечу. До Зіркової Команди.

Ви знаєте Традицію. Кожен капітан, перш ніж піти в Етер, має залишити "Бортовий журнал життя". Сповідь. Щоб потім ви в класах сиділи й нудьгували, слухаючи наші байки. Зазвичай у цих файлах старі пердуни на кшталт мене розказують, як вони героїчно економили паливо на орбіті Юпітера або як хитро обдурили митницю на Церері, провізши ящик контрабандних сигар у системі вентиляції.

Але я не буду вчити вас пілотажу. Цього вас навчать симулятори й інструктори, які космосу бачили менше, ніж я — дна склянки. Я хочу розказати вам те, чого немає в жодному офіційному звіті. Те, що я приховував п’ятдесят років. Правду про справу "Люція".

Бо бачите, хлопці й дівчата... Я не можу піти Туди з цим тягарем. Система не пропустить. Там, у Вічності, кажуть, стоять дуже чутливі фільтри на вході. А брехня — це важкий файл. Це каузальний шум. Якщо я не скину цей баласт зараз, я буду вічно бовтатися між світами, як сміття в нуль-транспортуванні.

Офіційна версія, яку ви читали в підручниках — це повна маячня. "Героїчне дослідження", "технічна несправність", "трагічна загибель лінгвіста". Ха! Трагічна загибель... Якби ж ви знали.Я збрехав Корпорації. Я збрехав уряду. Я збрехав навіть собі, щоб просто не з'їхати з глузду. І я жив із цим пів століття, посміхався, отримував медалі, тиснув руки президентам. Але тепер таймер показує нулі. Час очистити кеш.

Тож слухайте уважно. І не кажіть потім, що я вас не попереджав. Ця історія не про героїзм. Вона про те, як один самовпевнений, нахабний технік думав, що може переписати код Всесвіту гайковим ключем, а отримав по зубах власною ж дурістю.

Давно це було...Дай Боже пам’яті... Здається, 3045-й. А може, 46-й. Та яка різниця? Архіви в моїй голові вже побиті часом, як обшивка старого буксира. Я тоді був молодий, гарячий і дурний, як стопка дров. "Любомир-Золоті-Руки" — так мене називали. Я вважав себе пупом Галактики. Я вмів змусити працювати будь-яке залізо. Я розумів мову металу, мову струму, мову плазми.

А от у словах я був повним, абсолютним профаном.