РОЗДІЛ 12

Міра

  Я прокинулась від монотонного стукоту дощу — звуку, якого не чула тиждень, з того самого моменту, коли мене вирвало зі спальні і кинуло через портал у чужу, ворожу пустелю. Я була закривавлена, боса, майже непритомна. Пісок обпікав шкіру, і здавалося, сам час тут зупинився, споглядаючи, чи виживу я. Як я не померла? Навіть зараз не маю жодного уявлення.

  Спершу було лише одне: страх. Він був не гучним, не істеричним — ні, він стискав мене повільно, обережно, мов удав, що не поспішає. Я лежала, вчуваючи, як щось тепле і липке стікає по животу — моя кров. Свідомість хиталась на межі, і тільки тиша навколо робила все ще страшнішим. Поруч — жодної живої душі. Світало, прохолода ще трималась у повітрі, але я знала — за кілька годин сонце перетворить цю землю на розпечену сковорідку.

  Коли перші промені вдарили по обличчю, біль у грудях вибухнув із новою силою. Спрага швидко стала нестерпною. Губи потріскались, кожен ковток повітря пік легені. Мене кидало то в напівзабуття, то знову виривало назад. В один з таких моментів у глибині підсвідомості щось смикнуло — інстинкт виживання? Божевільна надія? Я відкрила очі, силуючи їх сфокусувати. У мареві спеки я побачила — оазис.

Спершу я подумала, що це міраж. Та коли вітер доніс запах вологості, зелені — справжній запах життя — я зрозуміла: це не обман. Оаза. Серед нескінченної пустелі, наче забута Богом та людьми краплина надії.

  Я не йшла — я повзла, падаючи на гарячий пісок, здираючи коліна, залишаючи за собою слід із крові. Від кожного кроку темніло в очах, але щось тягнуло мене вперед, мов невидимий магніт. Коли нарешті торкнулась тіні пальм, заплакала. Не від болю. Від полегшення.

  Там була вода — невелика, майже стояча, але чиста й прісна. Я пила жадібно, аж поки не почало нудити. Потім, коли спрага трохи відступила, я почала оглядати себе. Груди пекло нестерпно. Я розірвала нічну сорочку, руки тремтіли, серце калатало, мов скажене. З великими паузами для дихання я нарвала тонкі смужки тканини.

  Кожен рух віддавався гострим болем. Я промила рани водою з озерця — в ній плавало трохи піску, але мені було байдуже. Вода пекла, мов кислота, але я змусила себе терпіти. Обережно наклала саморобні бинти, перев'язуючи як могла. Грубо. Криво. Але це краще, ніж нічого. Поки перев'язувалась, шепотіла молитви — не до конкретного бога, а просто у вічність, бо зараз мені вірилось тільки в одне: або я зберу себе докупи, або тут і залишусь.

    А тоді пішов дощ. Спершу краплі впали поодинці, тихо, наче вагались. А потім небеса прорвались. Злива накрила пустелю стіною, мов навмисно — щоби змити мене, розчинити мої сліди, стерти з обличчя цієї ворожої землі. Після палючої спеки стало так холодно, що я не витримала — розплакалась. Ридання рвали з грудей те, що залишилося від сил. Мої сльози змішались із дощем, але я їх навіть не відчувала. Все тіло дрижало від холоду, мокра тканина липла до шкіри, просочена водою і кров’ю. Згадалась уся несправедливість — кожна зрада, кожен біль, кожна втрата. Цей світ неначе навмисно тиснув мене на коліна, перевіряючи, скільки ще витримаю.

  Останньою краплею став чийсь рик над самісіньким вухом. Гучний, гортанний, низький — він змусив серце на мить зупинитися. Я застигла. «Ось тепер — це точно фіаско», — майнула думка. Навіть уявляти, що раптом з’явиться Дамен і врятує мене, я перестала ще кілька годин тому. Мрії про порятунок потонули в калюжах піску і розчарування. А зараз… Зараз, здається, мене з'їдять.

  «Ну що ж, сестричко… твоя надія на помсту зараз піде слідом за тобою», — прошепотіла я в пустоту.

  Я повільно повернулась. Страх паралізував кожен м'яз. Переді мною стояла тварина. Щось схоже на леопарда — але більша, масивніша, з потовщеною шиєю, вушками, що нервово сіпались, і незвичайними сріблястими очима. Вона не гарчала, не кидалась. Просто стояла, спостерігаючи. Я відчула, як мій страх змінюється — не на спокій, але на подив.

  А тоді вона знову рикнула — коротко. І… схопила зубами поділ моєї сорочки. Не як хижак, що ось-ось роздере — а обережно, майже дбайливо, ніби кішка, що несе кошеня. Я заклякла, не розуміючи, що відбувається. Вона потягла. Легенько, але наполегливо.

  — Що? — прошепотіла я, не маючи ні сил, ні логіки, щоб зрозуміти.

  Тварина потягнула ще раз, уже сильніше. Її очі світилися в темряві, і я піддалася. Повільно, спотикаючись, обпираючись руками об землю, я поповзла за нею. Вода стікала з мене струмками. Пісок лип до шкіри. Але щось у мені довірилось. Може, я була вже на межі, може, мій розум здався, та я не пручалась.

  Ми повзли через дощову пітьму, повз поодинокі дерева, обвислі гілки, уламки скель. Аж поки я не помітила отвір — чорний провал у скелі, ледь помітний серед хаосу каміння. Печера.

  Тварина зупинилась перед входом і знову поглянула на мене, як охоронець на порозі храму. Потім увійшла першою, а я за нею. Усередині було сухо й не так холодно. Кам'яні стіни зберігали залишки тепла, а далі, в глибині, тліли якісь вогники — можливо, світлячки, можливо, мох, що світився. Було тихо. І вперше за весь цей час — не страшно. Тварина лягла поряд зі мною, мов дозволяючи поділити простір.

  Я притислась до неї, не думаючи про те, що вона хижак, що це може бути пастка. Вона дихала глибоко й рівно, і це дихання заколисувало. Я провалилась у сон, майже одразу, із подякою на вустах. Ні за що конкретне. Просто за те, що все ще жива.