РОЗДІЛ 10

 День весілля настав надто швидко — ніби хтось перескочив через кілька сторінок мого життя. Ще не розвиднілось як слід, а мене вже купали у пахучих пелюстках ружі та жасмину, прикрашали тонкими золотими нитками, зачісували, вкладаючи волосся в складну корону з перлів і місячного каменю. Все було, як у казці… але казка не гріла. Я сиділа мовчки, здавалося, ніби тіло моє належало комусь іншому. Душа завмерла — мов у пастці. А в грудях — гуркіт емоцій, як перед бурею. Вони били в набат, з кожним ударом змушуючи серце стискатись.

  Я не могла зрозуміти: як Дамен, істота, що назвав мене своєю істинною, той, чий поцілунок змушував землю тремтіти під ногами, може тримати коханку поруч із майбутньою дружиною? Це… це що, іронія долі? Насмішка згори, щоб я не розслаблялась, не будувала ілюзій? Кипіла всередині лють. Замість того, щоб шукати спосіб деактивувати камінь, розгадувати, хто вбив мою сестру, я... думаю про нього. Про Дамена. Проклятого Дамена.

 Небо за вікном було затягнуте блідим серпанком, але світанок пробивався крізь хмари золотими стрілами. Легкий вітер колихав завісу на вікні, приносячи аромат квітучої лаванди й солодкувату вологу від нічної роси. Все виглядало... ідеально. І водночас жорстоко.

 Я боялась майбутнього. Камінь мав бути переданий під час вінчання. Але чому саме тоді? Чому не раніше? Що за церемонія, яка вимагає таємничості? Що приховує цей ритуал? І чому камінь, що здатен змінити хід історії, опинився в нашій родині?

 І ще — ніч. Шлюбна ніч. Я намагалась не думати про це, але думки лізли, як вода в тріщину. Так, на Землі я мала досвід, проте це не змінювало суті — я хвилювалась. Дамен був не просто чоловіком. Він — дракон. А я... всього лиш дівчина, яка опинилася не на своєму місці, у чужій ролі.

  Поки рій думок заповнював голову, я не помітила, як опинилась перед храмом. Будівля сягала неба, її шпилі губились у тумані. Довкола росли сріблясті дерева, їхні листки ледь шелестіли на вітрі, немов шепотіли про долю, що вже написана. Перед масивними дверима — Дамен. Величний, непроникний, прекрасний і… чужий.

 Через кілька хвилин я стану його дружиною.

 Я невесело усміхнулась. Це не я — це Міранда стане його дружиною. А я — лише тінь, заміна, маріонетка обставин. Учора я довго горта́ла закони цього світу — вони дивно подібні до земних. Тож виходить, що це моя сестра нині виходить заміж, а Мірая Веллер… залишається самотньою. І ніхто про це не знає.

  Ось я йду, повільно ступаючи вузьким проходом між рядами темних лавок, вирізьблених з глибокого сріблястого дерева. Вони розташовані півколом у високому, світлому залі храму, де купол здіймався так високо, що губився в м'якому сяйві світла. Зі стін спадали гобелени із зображенням стародавніх битв і летючих драконів — вони ворушились від легкого вітру, мов оживлені пам’яттю.

  Світло просочувалось через вітражі, що мерехтіли всіма кольорами вогню — багряно-червоні, золоті, помаранчеві, бурштинові. Повітря було насичене пахощами ладану й квітів — терпкувато-солодкий аромат лілей і м’який, медовий запах дивовижних місцевих троянд.

  Моя сукня… вона здавалася виткана з туману й снігу. Білосніжна тканина ніжно огортала тіло, облягаючи стан і спадала вниз каскадами шовкових шарів. Шлейф був довгий, розшитий сріблом та мініатюрними кристалами, що мерехтіли при кожному кроці, мов зорі. На голові легкий вуаль, прикрашений тонкими нитками місячного світла, ледь приховував обличчя. Я йшла, мов королева з легенди, але в душі було зовсім не до урочистостей.

  Серце шалено гупало в грудях, як птах у клітці. А раптом усе це — лише пастка?

  Я помітила дядька Арвіля. Він сидів трохи збоку, з серйозним, майже жорстким виразом обличчя. Поруч —слуги, далі — Аріана, трохи посміхнулась, як завжди. І Хельда… вона стояла осторонь і тихо, майже непомітно витирала сльози. Це що — розчулення, чи біль? Може, їй болить, що той, кого вона плекала з дитинства, зараз одружується? Можливо. Але в цю мить мені було байдуже.

 Біля постаменту, де вже чекав священнослужитель у довгому, золотистому плащі, вишикувались охоронці-дракони. Їхня присутність була не просто для безпеки — вони символізували владу. Серед них я впізнала Даніра — як завжди суворий, незворушний, як скеля. Його очі вивчали зал з точністю хижака. І… поряд з ним стояла вона.

  Вона. Зваблива, зухвала. Коханка. У вузькій, блискучій сукні кольору нічного вина. Наші очі зустрілись. Її погляд був холодний, колючий, зверхній, як полярний вітер, що пронизує до кісток. Мимоволі я здригнулась, плечі стиснулись. Ось так, значить, любий? Вона — тут. На нашому весіллі. Запрошена. Честь для коханки, чи не так?

  "Не на ту напав", — подумки прошепотіла я. Я — не з тих, кого можна принижувати мовчки. Хочеш війни, Дамене? Будь ласка. Гра почалась.

  Я вирівняла дихання, відчула, як плечі розпрямляються, шия витягується. Впевненість, хоч і хитка, почала проростати в мені, як перша весняна квітка крізь сніг. З кожним кроком я ставала собою. Гнів спалахнув миттєво, як пожежа. Але замість того, щоб згоріти, я… закам’яніла. Байдужість оселилась в мені, мов захисна крига. Знаєте, кажуть, коли людина замерзає, серце починає битися повільніше, спокійніше. Свідомість тьмяніє. Емоції стихають. Це не смерть. Це — адаптація. Я замерзала зсередини. Повільно, але впевнено. І в цьому була сила.

 "Я сильна. Я впораюсь", — повторювала собі подумки, мов мантру. Дамен? Він мені більше не потрібен. Все, що було між нами — не більше ніж хімія, гормони, солодка ілюзія. Завіса спала.