РОЗДІЛ 9

 Я закрила книгу і поставила на місце, дуже важливо, щоб ніхто не бачив чим я цікавилась. Відкрила наступну , ця вже мала більш новіший вигляд. Я повільно перегортала сторінки. На пергаменті з’явився малюнок — пульсуючий камінь у формі кристалу глибокого небесного кольору. Він здавався живим, ніби дихав. Під ним — новий розділ:

   «Небесний турмалін «Муладхара» — Серце Життя»

   Створена з крику, болю і любові, «Муладхара» містить в собі перший імпульс життя, енергію, з якої народжуються світи. Камінь пов'язаний із кореневою чакрою, тому його сила — у збереженні, живленні, стабільності. Але для кожного, хто наближається до нього без чистого серця, він стає не благословенням, а прокляттям.

   Камінь здатен повернути до життя навіть душі, вкрадені Смертю. Але лише раз. Один вибір — одне життя. І його плата — надто висока.

  Щоб скористатися Муладхарою, потрібно мати ключ — частину енергії самої Хари, яку вона заховала у носії. Ніхто не знає, ким стане цей носій. Але коли настане час, камінь впізнає його сам.

— Це я?.. — прошепотіла, не вірячи сама собі.

  У цю мить наді мною спалахнув кристал у лампі, заблимав, змінивши колір із фіолетового на темно-червоний. Бібліотека відповіла.

  Муладхара — живий. І він чекає на свій час.

 Нижче, під розділом про Муладхару, дрібними срібними літерами було написано ще дещо. Я нахилилася ближче. Текст тремтів, немов живий, і ледь читався — кілька рядків нагадували латину, але букви змінювалися просто на очах, мов захищаючи зміст від сторонніх.

  Я встигла прочитати лише перші слова: «Cor mundi…» — коли почула важкі, розмірені кроки неподалік.

  О, ні. Не зараз. Ще рано. Ніхто не має знати, що я знайшла. І — тим паче — що саме я шукаю.  

  Я блискавично заховала книгу між іншими фоліантами на полиці. Встигла лише вдихнути — як двері рипнули й розчинились. На порозі стояв Дамен. Його погляд ковзнув по кімнаті й зупинився на мені.

 — Міро? — голос був рівний, але у ньому читалась напруга. — Я тебе шукав по всьому маєтку.

 Серце калатало у грудях так голосно, що, здавалося, його можна було почути. Я зробила кілька глибоких вдихів, намагаючись приховати паніку.

 — Вирішила пошукати щось почитати, — відповіла я, намагаючись звучати спокійно.

 — Знайшла? — Дамен зробив крок уперед, окинувши поглядом стіл. На ньому ще лежала книга про Хару — я не встигла прибрати її. Його погляд зупинився на обкладинці, на мить затримавшись, а потім підвівся до мого обличчя. В очах — тривога й… щось інше. Ніби він щось підозрював.

 Я опустила очі, ковтаючи хвилю нервовості. Він не мав знати. Ще ні.

 — Ммм… — я вдала, що роздивляюсь полиці, намагаючись виграти хоч кілька секунд. — Шукала щось романтичне, але випадково натрапила на збірник легенд. Тому поки ще не визначилась.

  Я змусила себе усміхнутись. Невимушено. Легко. Як дівчина, яка справді шукає романтичну історію перед весіллям, а не розгадує таємниці древніх артефактів.

  Дамен мовчав. Його погляд ковзав по моїй фігурі, по полицях, по тій книзі, яку я наче й не помітила. Потім він знову глянув мені в очі.

 — Тебе загубила Хельда, — нарешті сказав він. — Завтра весілля. Вона має зняти з тебе мірки для сукні.

 — Ах, так… весілля… — я ледь чутно повторила, дивлячись убік. Ці два слова прозвучали як вирок. Холодно і надто реалістично.

 Дамен наблизився ще на крок. Його присутність відчувалась надто близько, як тиск у повітрі перед грозою.

 — Щось не так, Міро? — Голос м’який, але у ньому відчувалась загроза.

  Я зустріла його погляд. Занадто прямий, щоб брехати. Занадто глибокий, щоб дозволити собі бути слабкою.

  — Я відчуваю, коли ти брешеш. — Він нахилив голову, погляд став ще гострішим.

  Я стиснула долоні. Якщо він щось дізнався — все може зірватись. Я не маю права зупинитись, не зараз.

  — Зняти мірки, кажеш? — я змінила тему, примусово натягнувши легкий тон. — То що, Хельда вже в замку? Пішли, щоб не нервувала дарма.

  Дамен мовчав ще мить. Потім кивнув, але коли я проходила повз нього, прошепотів:

 — Ти граєш з вогнем. І з драконами, Міро, так не можна.

 Його голос був хрипкий, майже інтимний. Ніби він намагався попередити мене… чи себе.

 Я зупинилась. Обернулась повільно, не відводячи погляду. Він був поруч — надто близько, щоб дихати спокійно. Його очі палали тим самим вогнем, що він згадував — небезпечним, диким, древнім.

 На якусь мить між нами зависла тиша. Світ ніби зупинився — лише слабке мерехтіння кристалів над бібліотекою, лише звук серця, що гупало в грудях так, ніби хотіло вирватися.

 Дамен зробив півкроку вперед. Його рука торкнулася мого обличчя — спочатку обережно, ніби він перевіряв, чи справжня я. Потім пальці ковзнули до шиї, впевненіше, рішучіше.

— Ти зводиш мене з розуму, Міро… — прошепотів він.

 І перш ніж я встигла відповісти — його губи торкнулися моїх. Не раптово, не з поривом, а з дивною повагою — ніби він запитував дозвіл, і водночас вже знав відповідь. Поцілунок був теплим, насиченим емоцією, яку ми обоє намагалися приховати занадто довго.