РОЗДІЛ 7

Міра

    Я стояла посеред нічого… Саме так — нічого. Навколо не було ані світла, ані звуку, лише густа, майже матеріальна темрява і я. Чи було мені страшно? Жахливо. Моє серце билося так голосно, що здавалося, його можна було почути на іншому кінці цієї безкрайньої порожнечі. Я не розуміла, що відбувається. Скільки часу я перебувала тут, наодинці зі своїми думками, сказати важко. Мить чи вічність — усе злилося в один нескінченний подих.

   Та раптом я відчула… погляд. Незримий, але проникливий, як голка. Повільно, з відчуттям, ніби рухаюся крізь воду, я обернулася — і побачила Її.

   Вона була… я. Точніше, моє віддзеркалення — точна копія, хіба що з іншими очима. У них жила біль усього всесвіту, втома, яка не піддавалася опису. Це був погляд того, хто ніс тягар, занадто важкий, щоб його подолати.

   — Ти… Міранда? — прошепотіла я, уважно вдивляючись у її обличчя.

   Вона ледь посміхнулась — сумно, майже співчутливо — й повільно підійшла до мене.

   — Привіт, Міро. Так, я — Міранда. Дивовижно, наскільки ти схожа на мене.

   — Де ми?.. — мій голос затремтів.

   — Це Тіньова Пустка. Місце, куди потрапляють ті, хто застряг між життям і смертю.

   Моє тіло скувало холодом. Невже…

   — Я… я що, померла?

   — Ні, Міро. Поки що — ні. Поруч із тобою зараз твій Істинний. Твій дракон. Він захищає тебе, поки ми розмовляємо. Я прикликала твою душу сюди, щоб допомогти. Ти маєш знати правду. І вибір… буде за тобою. — Час іде, — прошепотіла Міранда,  — А вони вже знають, що ти жива…

   — Хто вони?
   — Якби ж я знала… Все почалося ще до нашого народження. Подивись. Вона поклала долоні мені на плечі, і її очі зустрілися з моїми. В ту мить я побачила.

   Я стою посеред випаленої землі — маленьке село, охоплене вогнем і розпачем. Навколо руїни, крики, дим. Полум’я пожирає дерев’яні хатинки, в яких ще щойно було життя. Серед цієї картини болю — жінка, що стоїть навколішках, обіймаючи тіло свого коханого. Вона неймовірної краси, але її обличчя спотворене відчаєм. Вона почула його останній подих.

   Тремтіння проходить її тілом, очі блукають по спустошеному простору, і ось — відчай у її погляді змінюється на щось інше. На гнів. На палаючу ярість, що наростає в її очах, як буря. Вона підводиться. Її руки стискаються в кулаки. Погляд зупиняється на камені — турмалін. Дарунок богині Хари своєму дитяті. Але камінь розколотий навпіл. Як і її серце. І їй достатньо половини.

   Вона підіймає уламок, заплющує очі. Її вуста шепочуть слова — нерозбірливі, древні, ледь чутні. Але навколо неї згущується темрява. Небо обтягують чорні хмари. З них ллється дощ — рясний, нестримний, він заливає пожежу, заглушуючи шипіння вогню.
Останні слова, що вона вимовляє, перш ніж назавжди зникнути з цього світу:

   — І буде так, доки не прийде дівчина, що своїм полум’ям випалить вашу темряву зсередини...

    Її очі стають чорними, як і камінь у її руках. Вона падає поруч із коханим, злившись із землею вічного спокою.

    Далі я стою посеред тьмяно освітленої кімнати, в якій народжує жінка. Її обличчя спотворене болем, а в очах — щось більше, ніж страх: приреченість. Повитуха, сувора і нестримана, щось гарчить їй крізь стиснуті зуби, зовсім не намагаючись заспокоїти. Пологи важкі, повітря насичене потом, кров’ю та напругою.

    І ось — народжуються дві дівчинки. Сестри. Ідентичні, мов дві краплі роси на пелюстці. Мовчання прорізає перший крик новонароджених. Чоловік, що стоїть поруч з породіллею, блідне, руки його тремтять, але він бере на руки одну з донечок — старшу. Він дивиться на неї з болем, що ріже серце, мов лезо, а потім мовчки передає дитину дружині.

   Тиша наповнена приглушеними схлипами. Жінка обережно притискає донечку до грудей, сльози котяться щоками. Вона ніжно цілує дитину в лобик, в носик, шепоче щось нерозбірливе, і з новою хвилею плачу віддає дівчинку старій бабці, що вже простягає до неї руки.

  — Як її звати? — питає бабця, тримаючи дитину, ніби вона з порцеляни.

  — Міра... — шепоче жінка, майже нечутно.

  — Її треба сховати. Лише так вона зможе вижити. Коли прийде її час — вона повернеться до вас.

   Бабця загортає дитину в теплу хустку й виходить у коридор. За нею йде чоловік, похитуючись, немов тінь. У повітрі розривається тиша — портал. Блиск світла, дитина зникає. Чоловік падає на коліна, його руки опускаються безсило, і тільки шепіт ледь чутно:

   — Живи, моя донечко…

  Наступне видіння — я стою посеред незнайомого міста. Над головою кружляють тіні, схожі на птахів… Але це не птахи. Це дракони. Їхні крила відбивають сонце, їхній політ — величний і тривожний. Місто завмерло, кожен звук лунає, як удари серця.

   Переді мною стоїть чоловік, спиною до мене. Він обертається — і я впізнаю його. Дамен. Його погляд похмурий, загартований втратою. Біля нього — жінка, що плаче в обіймах . Її ім’я звучить, як благання:

  — Брая…

   Дамен кладе руку їй на плече, його голос сповнений рішучості:

   — Я все зроблю, щоб наше дитя жило. Чуєш мене? Більше жоден малюк не помре. Я знайшов камінь.