РОЗДІЛ 6

ДАМЕН

    Я стояв посеред кабінету свого майбутнього родича й заледве стримував лють дракона, що клекотів десь у глибині мого єства. Ще трохи — і я трансформуюся… І це при тому, що вдома мене вважають найспокійнішим, найврівноваженішим із усіх. Бачив би мене зараз Данір — з його вічною посмішкою й підколюванням. Він би точно не втримався, глузував би до нестями: «Ось так і здається легендарна врівноваженість драконів!»

    Але щоб мене обвів навколо пальця, якийсь Веллер! Та він же навіть не маг, звичайнісінький чоловік із надзвичайною впевненістю у власній бездоганності. І попри це — тримає свою родину в залізному кулаці. Подейкують, навіть улюблену небогу не шкодує. Та чого дивуватися? Арвіль Веллер завжди вважав себе вище за жінок — через це його й не любили в палаті лордів. І все ж йому постійно все сходило з рук, адже його старший брат — герцог, могутній маг, опора корони. Саме тому всі були здивовані, що дочка герцога — Клайда Веллера — не успадкувала й краплі батьківської сили. У ній — жодного натяку на магічний дар.

    Та зараз мене турбувало інше. Мені потрібен був камінь. Небесний турмалін «Муладхара».

    Наші діти народжуються слабкими, їхнє дихання згасає ще до першого обороту — до першої трансформації. Наш рід на межі. Серед жінок панує тривога, а старші вже говорять про вимирання. Єдиною надією залишався турмалін — дар самої богині Хари, покровительки всього живого. Раніше я вважав це казкою для малюків. Але тепер... тепер кожна легенда стала шансом.

    Кажуть, Хара, рятуючи власне дитя від прокляття вічного сну, відірвала частину своєї душі, створивши з неї камінь. Турмалін — небесного кольору, чистий, як перший подих немовляти, пульсуючий від живої енергії. Його сила здатна пробудити сплячу кров дати надію тим, хто її втратив. І я його отримаю. Будь-якою ціною.

     Я просто мушу. Бо я — правитель драконів, Дамен Лауревіан Еленд'аріон.
Моє ім'я звучить, мов прокляття і молитва водночас, а важить більше, ніж гори Північного Краю Елендара. . Я надто довго шукав б хоча тінь надії. І, врешті, знайшов її.

    Камінь… Турмалін. Він зберігається у родині Веллерів. Таємниця, про яку ніхто не говорить уголос, але яка передається з покоління в покоління, з кров'ю та мовчанням.  Але ні золото, ні самоцвіти, ні обіцянки вічної вдячності не  переконали Арвіля. Він хоче більшого. Він хоче влади. Він хоче… мене.

    І тому я, сповнений люті, стояв посеред його кабінету та змушував себе коритися. Я маю погодитися на його вимогу: його племінниця стане королевою драконів. Договір вже складено. Все виглядає стандартно — дипломатично, витончено, навіть благородно. Але це пастка з оксамитовими стінами. Я принаймні наполіг на головному: Арвіль не матиме жодної влади над нею. Жодної. Його роль обмежена титулом — Опікун правителя. Титул і привілеї, але з умовою — триматися на відстані. Я не хочу мати у своєму домі гниль , яка маскується під силу.

   Боже, чому ж вона так довго не йде?

   І саме в ту мить, коли я вже був готовий втратити терпіння, двері нарешті відчинилися. І мій дракон… він завмер.

   Я не міг відвести від неї погляду. Що це було? Чари? Пробудження інстинкту? Я сам себе не впізнавав. Хотілося ступити вперед, обійняти її, притиснути до грудей, вдихнути запах її волосся і ніколи — ніколи — більше не відпускати.

   Мене це до нестерпності дратувало. Вона — всього-на-всього перешкода на шляху до турмаліну. Каменю, що може врятувати мій рід. Як тільки вона підпише цей клятий договір про заручини — ми зараз же поїдемо звідси. І тоді… тоді вона більше нічого не означатиме  в моєму житті.

    Усього лиш вимога її впертого дядька. Торг. Холодна угода. І все ж вона мене здивувала. Хіба не знає, хто я такий? Для чого ці дитячі ігри? Залякана дівчинка, яка грає у байдужість — чи щось більше?

    Я ніколи не повірю, що вона не тішиться, що стала нареченою повелителя драконів. Такий «трофей» — хіба про таке не мріє кожна жінка в імперії? Те, що я бачив перед собою, скидалося на майстерно розіграний спектакль. Сцена — її постава, голос, стримані погляди. Глядач — я. Вистава — лише для мене.

    А потім все обернулось з ніг на голову. Повертаючись із кабінету Арвіля, я натрапив на неї випадково. І на нього. Вона… цілувалася. З ним.

    З моїм найлютішим ворогом, ще з часів юності. З тим, хто неодноразово намагався принизити мене — і як чоловіка, і як правителя. Мій дракон вибухнув ревнощами. Він ревів у середині, здіймаючи у собі полум’я:

«Моє! Забери її. Зараз же. Вирви з його рук!»

    Одній лише Харі відомо, скільки мені вартувало стримати напівоберт, не піддатись інстинкту, не перетворитися на лють з крилами. Я мав залишитись людиною. Повелителем. Холодним, незворушним, мов крига на хребті Харадалу.

    Я зробив крок уперед. Спокійно. З гідністю. Дати про себе знати. Вистачить і погляду, щоб зруйнувати їхню романтику.

    Амадей нарешті відпустив її руку. На його обличчі майнула тінь — чи то розчарування, чи задоволення від тієї напруги, що він устиг залишити по собі. Він хмикнув, не промовивши більше й слова, і зник у темряві коридору, наче розчинився в самій сутності хаосу.

   А я залишився стояти поруч із Мірандою. Її дихання було збите, плечі напружені, а погляд ховався у підлогу.

— Прекрасно, — вимовив я, не зводячи очей із місця, де щойно зник Амадей. — Тепер ти... Йди до кімнати. Збирай речі. Я передумав. Ми їдемо. Просто зараз.