РОЗДІЛ 5

 -  Я спатиму з краю, — буркнула я, першою порушивши тишу, коли ванна вже була готова, а Аріана пішла, залишивши нас самих.

    — Мені байдуже, — відповів Дамен без емоцій, як завжди.

      "Звісно, ​​байдуже. Як на все інше в цьому шлюбі. Як і на мене."

    Я скосила на нього погляд. Він сидів у кріслі біля вікна, знявши плащ і розстебнувши верхню застібку сорочки. Його поза була спокійною, майже недбалою, але в тій недбалості відчувалось напруження, мов струна, яка ось-ось порветься. Не від злості — від стриманості. Або байдужості. Не знаю, що гірше.

    Тиша між нами не була просто відсутністю слів — вона була напруженням, що дрижало в повітрі, мов гроза, яка ще не розродилася. Я відчувала її на шкірі. У горлі. Десь між ребрами.

   "Може, мені тільки здається, але в ньому щось є. Щось небезпечне. І водночас притягальне. Як той момент, коли ступаєш на кригу, знаючи, що вона може тріснути, але все одно ступаєш."

    Я зітхнула й рушила до ванни. Вода була гарячою, майже обпікаюча — саме те, що потрібно, щоб хоч на мить відчути контроль над чимось. Я заплющила очі, і перед ними знову стало його обличчя. Холодне, закрите, але… іноді в куточках очей блимає щось. Тінь колишнього болю? Зневаги? А може, самотності? "Чому мені це не байдуже? Чому я взагалі думаю про нього? Він узяв мене в кайдани, нехай і не справжні. І все одно я ловлю себе на тому, що хочу зрозуміти його. Розгадати. Як загадку. Як… прокляття."

    Коли я вийшла, загорнувшись у халат, він уже вечеряв. Їжа була пахучою, смачною, домашньою, майже затишною — як знущання. Як і його кивок у мій бік: мовчазне запрошення до столу, без емоцій, без пояснень. Я не відмовилась. Голод переміг гордість.

    Повечеряли ми мовчки. Жодного слова. Лише дзвін келихів і ледь чутне клацання столових приборів. Але не тиша була найтяжчою — а його погляд. Він знову й знову ковзав до моєї руки, не затримуючись надовго, але достатньо, щоб я це помітила. На шкірі лишилися синці після того, як  мене схопили в коридорі. І тепер, щоразу, як його очі торкались мого зап'ястя, я бачила в них… щось нове. Не злість. Не байдужість . А здивування. І — жаль?

    Мені це не подобалося. Я не хотіла, щоб він мене жалів. Ніколи.

    Після третього такого погляду я не витримала — опустила очі на руку. Що він там такого бачить? Я ж бачила ті синці ще вдень, нічого особливого... Але цього разу — ні. На внутрішньому боці зап'ястя проступав тонкий візерунок. Мереживна павутинка з темного блиску, що звивалася в обрисі… квітів і маленького дракончика? Він виглядав так, ніби його вивели чорну тушшю прямо під шкірою. Як тату, яке з'явилось, поки я не дивилась.

    Серце стиснулось. Вранці цього не було. Я точно пам'ятаю — тіло Міранди було чистим, жодного сліду. І тоді, коли я підняла голову, мій погляд випадково ковзнув по його руці. Праве зап'ястя. Той самий візерунок. Ідентичний. Тонкий, ніби нанесений тим самим пером, тією самою рукою.

    Я завмерла. Мовби хтось раптово відкриває вікно в моїй голові, і туди влетіли всі питання світу.

— Що це? — вирвалося з мене. Я підсунула йому руку, пальці трохи тремтіли, але я зробила вигляд, що це від злості.

    Дамен нарешті підняв очі. Його погляд затримався на моїй руці, потім ковзнув до власної. І — щось в ньому змінилось. Його щелепа напружилася, погляд став жорсткішим, важчим. Він опустив келих на стіл трохи різкіше, ніж треба було.

— Це... нічого, — сказав він різко, ніби обрубуючи тему на корені.

— Це однакові символи. У нас обох. Це не «нічого», — я дивилася на нього з викликом, голос мій був твердіший, ніж я почувалася всередині. — Ти знаєш, що це. Скажи.

    Він відвів погляд, і на мить у його очах промайнуло щось... невиразне. Втома? Біль? Ніби він боровся не зі мною — із собою.

— Тобі краще не знати, — прохрипів він, підвівшись і відійшовши до вікна. Його тінь упала на підлогу, наче тягар, якого не позбутись.

— Надто пізно, — сказала я тихо. — Я розумію, що щось змінилося. Що ти з тієї миті, як це з'явилось, дивишся на мене так само. І що тобі це не подобається. Але чому?

     Дамен завмер. Потім повільно обернувся. Його голос був низьким, як грім, що котиться десь за горами:

    — Це... зв'язок. Знак пари. Істинної. Такого не можна підробити. Не можна зняти. Не можна змінити. Дракон обирає один раз. На все життя.

    Я відчула, як у середині все похитнулось.

   — І... я — твоя істинна пара? — прошепотіла.

    Він зневажливо зітхнув, мовби слово "пара" було для нього лайкою.

    — Очевидно. Хоч я б волів, щоб це був хтось інший. Хтось... гідніший. Не людина, не ти. Я не хотів цього. Тепер мусимо якось вижити з цим тавром. Дуже дивно, що ти відразу не впізнала мітку.

    Його слова були, як ляпас. Але що більше боліло — сам зміст, чи те, як щиро він це сказав? Без вагань. Без тіні сумніву. Наче видав вирок. Я ковтнула повітря. Горло стиснулось, ніби хтось зв'язав його середини.

    Боже, мій світ перевертається з ніг на голову. Дракон? Істинна пара? Що взагалі коїться?! Ще трохи — і мене накриє. Прямо тут, у цьому ідеальному  номері з вином, шовками і брехнею. Якщо я зараз не візьму себе в руки, мене знесе цією хвилею. Але навіть якщо стримаюсь зараз — це мене наздожене. Згодом. Як тільки адреналін спаде.